Глава 6

Він довго та прискіпливо дивиться мені в очі, а потім на обличчі з'являється невимушена посмішка. Така щира, що аж дух захоплює. Стоп! Не можна думати про нього в такому ключі. Не можна знову закохуватися в Родріго. Вже одного разу пройнялася почуттями. І що? Що отримала натомість? Приниження, біль та зневагу.

– По руках! – говорить він. – І ви перепрошуєте у герцогині…

Що? Він взагалі чує, що говорить? Перепросити в Еміліни?

– Ні! Про це не може бути й мови, – фиркаю йому в обличчя. – Не я першою це все починала і не мені…

– Кх… Я чув останні слова, – перебив Родріго. – Ви не лише образили її та дочку. Ви зневажливо поставилися до… короля. Показали його якимось гультяєм… А я таке не пробачаю, люба!

Секунда і він хапає мене за руку. Смикає до себе. І не встигнувши щось зробити, розумію, що опиняюся в його обіймах. Тиха, шокована та ошелешена.

– Я ж сказав, що вибриків не терпітиму, принцесо, – дивиться прямо у вічі. Залякати надумав чи що?

Гордо підіймаю підборіддя.

– І що ви зробите, ваша величносте? – примружую очі, знаючи, що не наважиться на щось більше. Оскільки протокол не дозволить щось подібне.

– Варіантів сотня, – кидає, так хитро усміхаючись. – Та поки скористаємося першим…

І не встигаю щось запитати чи сказати, як його вуста вже накривають мої. Тремчу, адже скільки часу мріяла про поцілунок з ним. Уявляла, як це буде. І сталося це тоді, коли найменше цього очікуєш. А тілом проноситься якийсь вихор емоцій. Від захвату до метеликів в животі. І саме тоді, коли його вуста неспішно пестять мої губи. Руки самі собою підіймаються та обхоплюють його за шию. А він ніби відчувши, що спротиву немає, ще міцніше притискає мене до свого тіла. Голова йде обертом, очі заплющуються самі собою, а тіло й надалі тремтить в його міцних руках. Та поцілунок стає більш напористим. Його язик проникає в порожнину рота. Перед очима йдуть кола. Світ повільно зникає з перед моїх очей.

Та гучний стукіт у двері змушує навколишній світ достукатися до нашої свідомості. Король миттєво все припиняє і відступає на крок назад. Обоє важко дихаємо, ніби нас застукали за якимись забороненими діями. Хоча такі поцілунки заборонені протоколом. Та король, схоже, любить інколи порушувати правила. Швидко витирає помаду на вустах, жестом наказуючи мені зробити те саме. Поправляє моє волосся й переводить погляд на двері.

– Так! – подає він голос. Дідько!

Не встигаю витерти вуста, як двері відчиняються. Єдине, що роблю, це повертаюся до відвідувача спиною, прикривши рота долонею.

– Ваша величносте, маю нагадати, що вас очікують у залі парламенту, – чую за спиною гучний голос Дієго Гарсіа. А спиною відчуваю, що він оглядає мене прискіпливим поглядом. – Сьогодні вирішується питання…

– Я пам’ятаю! – відрізає король. – Готуйте кортеж. Я буду готовим через пару хвилин.

– Добре!

– Дієго, – кидає король, – принцеса Кароліна планує сьогодні відвідати притулок. Організуйте все.

– Як накажете, – підтакує секретар. – Буде зроблено!

І двері тихесенько зачиняються.

Підіймаю очі на короля, помічаючи, як в його погляді грають веселі іскорки. Вони виграють в променях ранкового сонечка.

– Ну що я вам скажу, принцесо! – говорить він таким дивним голосом з нотками веселощів. – Боротьба за мою руку і серце починає мені подобатися.

Його пальці обережно торкаються шкіри мого обличчя. Не протестую. А дозволяю витерти розмазану помаду. Про що я? Мене це тішить. Мені подобається. І я ніби розправляю крила.

– Ви поводилися доволі нетактовно, ваша величносте! – облизую вуста, помічаючи, як його очі невідривно стежать за рухами мого язичка. – Знаєте ж, що не маєте права так хапати принцес і…

– А ви? – ледве не насміхається з мене він. – Ви маєте право пліткувати про те, що у короля Іспанії стосунки з кузиною? І саме в той час, коли він запросив до палацу потенційну наречену?

Рот відкривається сам собою від його слів. Нічого собі! Оце так сказав!

– Тож краще не дратуйте мене, – прошепотів біля вуха таким власним голосом, обдавши шкіру гарячим подихом. – А здивуйте, принцесо!

Відсторонився і рушив до дверей. Стою, відчуваючи, як підігнулися коліна. Бісів король! Що він робить? Спокушає?

Дихання прискорене, руки тремтять, а голова йде обертом. Схоже, моє перебування тут стає все цікавішим. Судинами розноситься якийсь гормон щастя. Оскільки в його погляді бачила щось схоже на тепло та турботу. Це все про що мріє кожна жінка. Лише відчувати гарне ставлення до себе, повагу та безмежну турботу.

В автомобілі, на якому мене везуть до притулку, охоронець і Аделія. Жінка щось пише у своїх записах, сидячи поряд зі мною на задньому сидінні представницького авто. Попереду плечистий охоронець, який оглядає дорогу через скло сонцезахисних окулярів. Водій їде доволі швидко. Тож за вікном проносяться краєвиди Мадриду, столиці Іспанії.

Та коли під’їжджаємо до одного з кам’яних будівель, помічаємо, що жовті автобуси приймають дітлахів. Від’їжджаємо, даючи шлях автобусу.

– Що відбувається? – запитує Аделія. – Нас же мали чекати?

– Зараз дізнаюся, – кидає охоронець.

– Залишайтеся в авто, – наказує жінка. – Ваша справа – безпека принцеси. А моя – розв’язувати ось такі проблеми.     

Вибирається з машини та прямує до дверей притулку, оминаючи дітлахів, які прямують мимо нас. Зацікавлено розглядаю будівлю. Старовинна споруда, можливо, ще 18 століття. З сірого каменю. Схожа на якийсь храм. Велетенські вікна. Якісь скульптури нависають на стінах та біля входу, з якого виводять дітлахів. Їх колонами по кілька осіб ведуть до автобусів.

Нарешті Аделія сідає до авто, напустивши розпеченого сонцем повітря в прохолодний салон.

– Все скасовується, принцесо,  – говорить жінка. – У них прорвало водопровідну трубу. Вже затопило підвальне приміщення. Тож на сьогодні вас прийняти не можуть. Дітлахів везуть музеями, щоб мати час усунути протікання та повернути все до нормального вигляду. Он і волонтери прямують до притулку. Вони й будуть вичерпувати воду…