Глава 4

Родріго змужнів і став ще ширшим в плечах. Король Іспанії був вищим за мене на цілу голову, і мені довелося дивитися на нього знизу вгору. Які у нього були неймовірні очі! Насиченого кольору темної смоли… Здавалося, вони веселилися, хоча вираз його висіченого з каменю обличчя при цьому залишався нерухомим. Король нагадував собою пантеру, що чатує на свою невинну жертву. Природно, що в такі хвилини людина повинна відчувати страх, але, навпаки, хвиля найсильнішої жаги облила мене з ніг до голови. Що ж, і король явно не залишився байдужим

Від мене не сховався його погляд, прикутий до моєї білосніжної шиї, напівприхованої високим комірцем сукні, я помітила і те, що очі його опустилися нижче, туди, де під тонким шовком сукні виступали горбочки моїх грудей. Відчуваю, як обличчя починає пашіти. Мене ще так відверто ніхто з чоловіків не розглядав. Глибоко зітхаю, знаючи, що груди при цьому спокусливо підіймаються та опускаються. А потім присідаю в граційному реверансі та схиляю голову, чекаючи дозволу підвестися. Та якщо бути чесною, реверанс дав мені можливість зібратися з думками через таку поспішну особисту появу його величності. І хоча я очікувала на нього, але всі слова застрягли в горлі, а думки вивітрилися з голови.

– Ось коли, значить, ви згадали про правила гарного тону, ваша високосте, – пролунав глибокий, звучний голос, від якого, здавалося, стрепенулася кожна клітиночка мого тіла. – Підніміться.

Піднявши голову, крадькома оглядаю зовнішність короля з-під довгих вій. Він був високим, атлетично складеним чоловіком, з густим та темним, як смола волоссям. Ні одна мармурова скульптура не викликала в мені жодного бажання торкнутися її та не навіювала таких безсоромних думок, як король Іспанії.

Та все ж в його зовнішності все говорило про якесь розчарування чи роздратування. Губи стиснуті, обличчя напружене, погляд сталевий – чимось особливо незадоволений. Але варто було ризикнути. Ставши в повний зріст, розправляю плечі.

– Може поясните, що за виставу ви затіяли? – вже спокійніше запитав він. – Я запросив кілька членів Парламенту і мав намір представити вас їм, але ви, як завжди, норовливі й самозакохані! Хочете, щоб все крутилося навколо вас, Кароліно?

– Можете представити мене й під час вечері! – відрізаю грубо.

Його брови миттєво поповзли вгору, погляд в цю ж хвилину стає сталевим, а рот відкривається від несподіванки.

– Це не вам вирішувати, коли мені вас представляти! Якщо надумали грати тут в якісь лише вам зрозумілі ігри, то дуже не раджу цього робити. Тут вам не палац вашого батька і мене сльозами, істериками та якимись іграми не пройняти. Я за дві секунди відправлю вас додому, і всім домовленостям кінець!

– Це ваше право! – відповідаю спокійно, прагнучи не виказати свого страху. – Але я хочу, щоб ви знали, мною командувати ви теж не будете! Я не ваша особиста іграшка, я – гостя королівської крові! Тому заслуговую поваги!

Якби його погляд міг стріляти, він би розніс мене на шматки.

– Хіба я не шанобливо поставився до вашої персони, принцесо? – здивовано запитує він. – Я запросив кількох членів Парламенту і хотів вас представити, як того вимагає протокол. Тільки ви доволі примхлива особа королівської крові, яка вигадує проблему на порожньому місці!

– Невже? – здивовано та єхидно посміхнулася. – А те, що ви під одним дахом поселили дві наречені? Це вам не здається неввічливим стосовно нас обох? Чи ваш королівський протокол це допускає?

– Вона моя кузина і має повне право перебувати тут, коли їй заманеться! – відрізає він роздратованим голосом. – Жодну з вас я не назвав ще своєю нареченою, але якщо вас щось не влаштовує, я не смію більше затримувати вас тут! Можете повертатися додому!

З цими словами він повернувся і рушив до дверей. Вже біля самих дверей він розвернувся і, кинувши вбивчий погляд в мою сторону, вимовив:

– Вечерю вам подадуть у ваші апартаменти! Не перевантажуйте своє зарозумілість, щоб спуститися до нас на вечерю! Адже ми ще не заслужили вашої поблажливості для звичайної вечері з простими смертними!

І зник. А я так і залишаюся стояти з відкритим ротом. Господи! Яка нечемність! Він як був, так і залишився неосвіченим і огидним хамом! Думає, її образить така поведінка? Хіба вперше вона буде вечеряти в спальні на самоті? Та пішов він до біса разом зі своєю кузиною і всім своїм королівством. Нехай вечеряє в її суспільстві, скільки душі влізе!

Нікчема! Він такий же нікчема, як і її батько!

А в дверях з'являється молода дівчина в уніформі, яка тримає в руках склянку з якоюсь зеленою рідиною. Це ще що? Брр…

– Вечерю буде подано у ваші апартаменти, - промовляє дівчина, розглядаючи мене. – Прошу охолоджений напій… Він зніме втому і…

– Дякую! – беру до рук склянку.

– Ваші апартаменти майже готові, залишилося розкласти ваші речі, - промовляє дівчина. – Вас проведуть.  

Отже, він вже встиг віддати наказ. Ніби та прислуга під дверима очікувала появи їх короля. Може думали, що я його з’їм? То як так сталося, що я стала драконом, який зжирає королів, лише переступивши поріг його палацу? Це неабияк дратувало. Тут або слухи розпускає Ізабелла, або й сам король.   

І тут на очі потрапляє весільна сукня!

«Це не я, а Родріго вибрав цю сукню! Я вибрала кілька варіантів, а він вказав на цей! Ну, не будеш же ти говорити йому, що тобі не подобається його вибір?»

Не буду, звичайно, не буду! Хто я така? Норовлива і самозакохана персона?

Істерично хихикаю.

Я тільки покажу йому, що мені огидний його смак! От тоді нехай і виходить в ній заміж його Іззі. Їй же вона сподобалася.

Підходжу до сукні й за секунди перевертаю на неї склянку з рідиною. Приходжу в себе, коли за спиною чується делікатне покашлювання. Озираюся і бачу у дверях Дієго Гарсію, який стоїть з відкритим ротом.

– Ваша високосте, все добре?

Нервово облизую губи та розглядаю манекен, на якому ще кілька хвилин тому красувалася блискуча дизайнерська весільна сукня. А тепер на цьому місці висіли шматки вологого фатину, атласу та шовку, які були у огидних зелених плямах. Але набравши повні груди повітря, задираю підборіддя й підіймаю очі на Дієго.