Глава 8

Ранок розпочався з метушні. 

У покоях Ейрен на кріслі вже чекала сукня, яку вона обрала напередодні. Темно-синя, з тонкою вишивкою на рукавах і скромним оздобленням уздовж подолу, вона була достатньо гарною для святкового дня, але не надто привертала увагу. Ейрен не хотілося вирізнятися серед натовпу більше, ніж того вимагало її становище. 

Найелі саме поправляла стрічку на сукні, коли Ейрен, поглянувши на неї через дзеркало, помітила незвичне пожвавлення. 

— Ти сьогодні кудись поспішаєш? 

— Ні. Просто хочу переконатися, що ви матимете чудовий вигляд на фестивалі. 

— Тоді чому ти вже втретє перевіряєш одну й ту саму стрічку? 

Найелі завмерла, а тоді винувато всміхнулася. 

— Я просто хочу, щоб усе було ідеально. 

— Усе й так добре. 

Ейрен повернулася до неї. 

— До речі, сьогодні ти можеш іти куди забажаєш. 

— Перепрошую? 

— На фестиваль. Розважайся, зустрічайся з друзями, купуй смаколики. Робити все це зовсім не обов'язково поруч зі мною. 

Найелі насупилася. 

— Але ж я ваша служниця. Я повинна бути поруч. 

— А я твоя господиня й наказую тобі відпочити. 

— Міледі… 

— Це не прохання. 

У голосі Ейрен прозвучала така рішучість, що Найелі залишалося тільки зітхнути. 

— А якщо з вами щось трапиться? 

— Тоді Тіар Левре матиме нагоду довести, що я не дарма обрала саме його. 

— Ви надто спокійно до цього ставитеся. 

— Я довіряю своєму вибору. 

Найелі похитала головою, проте усмішка вже видавала її справжні почуття. 

— Гаразд. Але якщо вам щось знадобиться, надішліть за мною. 

— Обов'язково. А тепер іди й не думай про мене бодай кілька годин. 

— Це буде складніше, ніж ви гадаєте. 

— Тоді сприймай це як випробування. 

Найелі тихо засміялася й попрямувала до дверей. Уже на порозі вона озирнулася, ніби хотіла ще щось сказати, але передумала й нарешті вийшла. 

Ейрен залишилася сама. 

Вона підійшла до вікна. За склом прокидалося місто, яке сьогодні мало належати святу.  

Колись вона могла лише мріяти про подібну свободу. Навіть звичайна прогулянка містом вимагала хитрощів, домовленостей і допомоги Найелі. Тепер усе було інакше. 

І все ж Ейрен не збиралася забувати, як легко свобода може зникнути. 

Вона відступила від вікна й узяла темний плащ, залишений на спинці крісла. Капюшон був достатньо глибоким, щоб приховати її очі від чужих поглядів. 

Сьогодні їй хотілося побути серед людей, не привертаючи до себе зайвої уваги. 

Не як доньці герцога Барб'єрі. Не як нареченій Рейнхарта Д'Амеліо. 

Просто як Ейрен. 

Коли вона вийшла до головного входу, Тіар Левре вже чекав на неї. 

Він був одягнений у темний одяг без зайвих прикрас. Ніщо в його зовнішності не привертало особливої уваги, і саме це, здавалося, було частиною його роботи. Тіар не намагався здаватися важливішим, ніж був, і не потребував демонстрації сили, щоб викликати повагу. 

Побачивши Ейрен, він уклонився. 

— Міледі. 

— Тіаре. 

Він окинув її коротким поглядом, затримавшись на плащі. 

— Ви вирішили не привертати уваги? 

— Саме так. 

— Боюся, на фестивалі це може виявитися складніше, ніж ви очікуєте. 

— Через моє становище? 

— Зокрема. 

Ейрен трохи нахилила голову. 

— А що ще? 

Тіар на мить затримав погляд на її капюшоні. 

— Ваші очі. Люди люблять звертати увагу на те, чого не розуміють. 

— Тоді сьогодні я позбавлю їх можливості ставити запитання. 

— Практичне рішення. 

— Я планую приємно провести день, а не пояснювати незнайомцям, чому мої очі різного кольору. 

— Сподіватимемося, що капюшон допоможе. 

— А якщо ні, доведеться вам рятувати мене від надмірно допитливих містян. 

— Я думав, що моїм завданням буде захищати вас від небезпеки. 

— Іноді це одне й те саме. 

На обличчі Тіара промайнула ледь помітна усмішка. 

— Тоді, гадаю, мені варто бути напоготові. 

— Саме цього я від вас і очікую. 

Вони рушили до міста. 

Дорога до центральної площі була жвавішою, ніж зазвичай. Люди поспішали на святкову молитву, діти тягнули батьків до торгових рядів, а звідусіль долинали уривки розмов. Чим ближче вони підходили до центру, тим виразнішим ставав передсвятковий гомін. 

Ейрен не квапилася. Вона розглядала прикрашені вулиці, вивіски крамниць і людей, які збиралися невеликими групами. Десь неподалік хтось грав на скрипці, перевіряючи інструмент перед виступом. 

Це був звичайний ранок у місті, але сьогодні навіть звичайні речі здавалися особливими. 

— Ви часто буваєте на фестивалях? — запитав Тіар, коли вони зупинилися, пропускаючи групу дітей. 

— Коли маю таку можливість. 

— І вам подобається така кількість людей? 

— Мені подобається спостерігати за ними. 

— Це різні речі. 

— Безперечно. 

Вона повернула голову до нього, і з-під капюшона визирнуло пасмо чорного волосся. 

— А вам? 

— Я зазвичай приходжу сюди з робочих причин. 

— Тоді сьогодні у вас є нагода подивитися на фестиваль інакше. 

— Поки що я бачу лише натовп, який може ускладнити мою роботу. 

— Дайте йому шанс, Тіаре. 

— Постараюся, міледі. 

Вони вийшли на площу саме тоді, коли священнослужителі почали збиратися біля храмового помосту. 

Святкування мало розпочатися з молитви на честь Гессіари. 

Площа поступово стихала. 

Люди займали місця перед помостом, торговці відкладали роботу, а діти, яких ще хвилину тому було неможливо втримати на місці, тепер тулилися до батьків. На високих стовпах майоріли святкові полотнища із зображенням символу богині Естраеана. 

Ейрен зупинилася трохи осторонь від найщільнішого натовпу. Тіар став поруч, залишаючись на відстані, яка дозволяла йому стежити за оточенням, не заважаючи їй.