Глава 1

Ранкове сонце заливало маєток м'яким золотавим світлом. Ейрен сиділа на холодному кам'яному карнизі, вдивляючись у горизонт. Вона знала, що цей день настане. 

Знизу долинав стукіт кроків і схвильовані голоси слуг, які шукали її по всьому маєтку. Вони, звісно, не здогадувалися, що вона сидить тут, на даху, спостерігаючи за світом. 

— Отже, ти знову за мною шпигуєш, — промовила Ейрен. 

— А ти знову ховаєшся тут, — почула у відповідь. 

Дівчина обернулася. 

Кейден з'явився на даху маєтку так тихо, що вона не одразу його помітила. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї з легким виразом роздратування, яке, втім, не було справжнім. У його очах читалася скоріше стримана турбота, змішана з добре знайомою втомою. 

Він був високим, підтягнутим, з чітко окреслиними рисами обличчя. Його темно—каштанове волосся, завжди акуратно укладене, зараз було трохи розтріпане від легкого вітру. Очі — холодні, майже крижані, як у батька, але в них жевріла якась глибина, яка видавала, що всередині він зовсім не такий байдужий, яким здається. 

Одягнений у темний, добре пошитий костюм. Кейден виглядав бездоганно, як і завжди. Його постава була рівною, рухи — точними, без зайвих жестів. Він не поспішав заговорити, лише дивився на мене. 

— Якщо ти хотіла, щоб тебе шукали всі в будинку, тобі вдалося, — промовив він, голосом, в якому було більше насмішки, ніж докору. 

У відповідь, Ейрен лише усміхнулася і перевела погляд на краєвиди. 

— Батько чекає. І ти чудово знаєш, що запізнення йому не подобаються. 

Він зробив крок уперед, наближаючись, але не протягнув руки, не змушував її негайно встати. Просто стояв поруч. 

Вітер розвіював її волосся. Ейрен не поспішала відповідати. Спостерігала за горизонтом, хотіла запам'ятати цей момент. Вона знала, що Кейден не піде, поки сама не зрушить з місця. 

— Що ти хочеш? — запитала вона, схиливши голову і перевівши погляд на нього. 

Його очі — холодні, уважно вивчали сестру, ніби намагалися розгадати, що відбувається у її голові. 

Кейден хмикнув, ледь помітно, але його вираз обличчя не змінився. 

— Щоб ти не ускладнювала все ще більше. 

— А я думала, ти хвилюєшся за мене, — мовила вона з ледь помітною посмішкою. 

— Я не сказав, що ні. Але що зміниться, якщо ти ще трохи посидиш тут? 

Ейрен зітхнула. Він мав рацію. Вона знала це ще до того, як Кейден знайшов її. Але все ж не могла позбутися бажання ще трохи затриматися тут, у своєму маленькому просторі свободи, перш ніж зникне назавжди. 

— Знаю, — тихо промовила і повільно підвелася. 

Ейрен не поспішала спускатися вниз. Це буде холодна, передбачувана розмова. Але цього разу, на відміну від першого життя, вона готова. 

Дівчина  неквапливо спустилася з даху, залишивши позаду ранковий вітер і свободу, яку дарувала висота. Кейден йшов поруч, не ставлячи запитань. Він, як і завжди, не втручався, хоча в його погляді читалося більше розуміння, ніж хотілося б. 

Коридори маєтку були бездоганно чистими, з легким ароматом дорогого дерева і воску. Слуги, що раніше метушилися в її пошуках, тепер поспішали відвести погляд і зробити вигляд, що нічого не сталося. 

Біля дверей батьківського кабінету Кейден зупинився, глянувши на сестру з ледь помітною посмішкою. 

— Через те, що ти змусила його чекати, він незадоволений. 

Вона злегка підняла брову, але нічого не сказала. Й так знала, що батько завжди незадоволений нею — незалежно від того, чи чекати йому, чи ні. 

Ейрен постукала у двері. 

— Увійди, — пролунало холодне по той бік дверей. 

Вона натиснула на ручку й переступила поріг. 

Кабінет герцога Реджинальда Барб'єрі завжди був ідеально впорядкованим — жодної зайбої речі, жодного безладу. Важкі штори наполовину закривали вікна, пропускаючи лише мінімум світла. Атмосфера була така ж холодна, як і сам господар цього місця. 

Батько завжди виглядав бездоганно. Його темно—сірий костюм був ідеально підігнаний, жодної складки чи недбалості. Волосся — темно—каштанове, на тон темніше, ніж у Кейдена, з першими сивими пасмами, акуратно зачесане назад. Чіткі риси обличчя, різкий погляд холодних сірих очей, у яких не було тепла. Він не був жорстоким — ні, скоріше безжальним і виваженим, як і належить людині, що звикла керувати і не приймати заперечень. 

Він сидів за столом, уважно переглядаючи документи. Батько навіть не підвів голови, коли я увійшла. Лише жестом вказав на крісло перед собою. 

Дівчина сіла, спокійно склавши руки на колінах. 

Довга пауза. Тиша затягнулася настільки, що будь—хто інший почав би нервувати. 

Але не вона. Ейрен чекала. 

Нарешті, герцог відклав перо й підняв на неї погляд. 

Його пальці легко почали постукувати по столу, виявляючи стримане роздратування. 

— Ти змусила мене чекати. 

Його голос був рівним, без емоцій, але від цього ще більш суворим. 

Ейрен не поспішала відповідати. Просто дивилася на батька, а він на неї. Холодна мовчанка заповнила простір між ними, але це не хвилювало її. 

— Ти вийдеш заміж за молодого лорда Д'Амеліо. 

Жодного пояснення, жодної можливості для заперечення. Просто факт, сказаний рівним, беземоційним тоном. 

— Коли? — запитала вона. 

— Ви вже одружені, — відповів він після невеликої паузи. 

Цього разу, Ейрен змушена була зробити ковток повітря, щоб приховати посмішку. 

— Це офіційне рішення, — продовжив він. — Всім повідомлять, що ви таємно повінчалися в одному з храмів у присутності лише наших сімей. 

Герцог відкрив шухляду столу, дістав оксамитову коробочку й поклав перед нею. 

— Твоя каблучка. 

Дівчина не поспішала її брати. Спочатку, глянула на коробочку, а потім знову на батька. У його погляді читалося звичне холодне очікування. 

Простягнула руку й плавним рухом відкрила кришку. Усередині лежала каблучка — витончена, з білого золота, що переливалася під різними кутами. В центрі знаходився виликий діамант круглої форми, оточений дрібними смарагдами. Це була каблучка, яка непросто підкреслювала аристократичне походження, але й символізувала могутність і багатство сім'ї Д'Амеліо.