Пролог

Ранок почався з крихкої, оманливої тиші. Щось у повітрі нагадувало їй про небезпеку — щось, що збиралося на горизонті. Це непевне передчуття супроводжувало її весь день, наче невидима тінь: ледь вловима, але невідступна. Навіть руки були холодними — хоча в кімнаті було тепло. 

— Леді Ейрен, з вами все гаразд? 

Пролунав голос Найелі — особистої служниці. Ейрен не помітила, коли та повернулася. 

— Усе гаразд. Просто погано спала. 

Служниця мовчки заходилася накривати на стіл. Її руки рухалися впевнено й точно: срібні прибори, кришталеві посудини з мармеладом, медом і маслом, кошики зі свіжими ягодами та екзотичними фруктами — усе лягало на своє місце без зайвого поспіху. Ейрен на мить затримала погляд на тому, як сонце впало на срібну ложку. Просто ложка. Просто світло. Вона не знала чому не могла відвести очей. 

— Рейнхарт не прийде? 

— Говорять, мілорд відправився у сусіднє селище. Хтось влаштовує масові пожежі — великі втрати серед худоби та посівів. Є навіть постраждалі серед людей. Сподіваюся, того покидька швидко знайдуть і покарають. 

— Нехай допоможе нам Богиня. І хай усе налагодиться якомога скоріше. 

— Амінь. 

Ейрен кивнула. Десь у грудях щось трохи розпустилося — те, що завжди стискалося, коли він був поруч. 

Закінчивши сервірування, Найелі запитала: 

— Може, вам ще щось потрібно? 

— Ні, дякую. Можеш іти. 

Служниця кивнула і вийшла. Ейрен не хотіла тривожити її своїми думками. 

Їсти зовсім не хотілося. Але щоб не засмучувати Найелі, вона з'їла кілька шматочків сирника та фруктів — на більше не було сил. Найелі дивилася на неї з тим виразом, який Ейрен навчилася не помічати. Жалість чи турбота — вона так і не навчилася їх розрізняти. 

Вставши з-за столу, попрямувала до крісла біля вікна. Щось її тривожило, але вона ніяк не могла збагнути — що саме. 

Вона завжди вміла мовчати. Батько цінував це. Мачуха — використовувала. Рейнхарт, здається, просто не помічав. 

Кожен звук, кожен рух за вікном здавався попередженням. Як би вона не намагалася відігнати цей неспокій — зануритися в роботу, поговорити з кимось — тривога не відступала. Навіть дихати було трохи важче, ніж зазвичай. 

Протягом дня неспокій не покидав її. Вона спостерігала, як сонце повільно повзе по небу, і кожна хвилина здавалася надто важкою. 

Настала ніч. 

Коли темрява поглинула світ, Ейрен відчула: небезпека стає реальністю. Звук бою вирвав її зі сну. Хтось атакував головні ворота — гуркіт битви заповнив нічне повітря, мішанина бойових криків і болісних зойків. 

Стріли й мечі робили свою роботу.