Глава 14

Емма

Очі Аманди, на моє превелике здивування, не видали нічого окрім розуміння. Як? Я не розумію. Можливо, вона просто вміє вдало маскувати свої емоції? Бо іншої розумної відповіді я не знаходжу.

– Ти працювала на певну людину, так? – запитує, знову ж таки, заглядаючи в очі. – Еммо, тільки не думай, що я тебе засуджую. Ти можеш довіряти мені. І з мого боку осуду не почуєш.

– А що, якщо я скажу, що працювала на власного батька? Якщо він втягнув мене у свій таємний бізнес, з якого черпає немалі гроші та сказав продавати цю хрінь однокласникам? Ніхто ж мене точно не запідозрить. Хороша, розумна, трішки стерва. Але ніяк не дилер! І це працювало. Я впарювала цю фігню друзям, запевняючи, що все буде ок, – сльози не стримуються і котяться назовні. Показують мої слабкі місця. – Але ні фіга доброго там не було! Рея після чергової порції забрала швидка, його ледве відкачали! Мередіт ледь не померла в лікарні, а Тревор сидів кілька тижнів удома з отруєнням! Вони постраждали через мене! Вони мені ніколи цього не пробачать… та що там, я сама собі цього не пробачу! А потім я втекла. Не витримала цього всього і полетіла на ціле літо в Лос-Анджелес в модельну школу.

– І звідти повернулась зовсім іншою людиною, чи не так? – Аманда накрила мою долоню своєю.

– Так. Я вирішила, що мені буде легше в ролі стерви і егоїстичного дівчиська. І на другий же день після повернення в Лондон я втекла з благодійного заходу. Я хотіла всім своїм видом показати батькам, що мені неприємно тут знаходитись. З ними в одному домі. Особливо з батьком.

– Ти його звинувачуєш у тому, що він змусив тебе продавати наркотики? – зацікавлено видала жінка.

– Так. А кого ж іще? Він винен у всьому тому, що трапилось зі мною. Бо якби цей покидьок не хотів залучити свою доньку до наркобізнесу, нічого з цього не було б. Я б жила щасливим життям, у мене були б хороші стосунки, друзі...

– Ти з кимось зустрічалась під час того, як... торгувала? – обережно запитує.

– Ні. Але Рей... мені дуже подобався. Це було щось більше, ніж симпатія. Не кохання, напевно, але... він мені зізнався в почуттях день перед тим, як потрапив у лікарню. А потім коли я прийшла його навідати, то почула в свою сторону такі образи, що ще довго не могла оговтатись. Було дуже боляче. Осуд і тиск зі сторони однокласників був страшенним. Моєму батьку довелось добре заплатити батькам колишніх друзів, аби ті мовчали. Врешті, усе можна купити.

Схлип за схлипом, непрохані спогади накочуються лавиною на мене. Душать з середини.

Аманда певний час щось обдумує. А потім все ж видає свій вердикт:

– Еммо, – важко видихає. – По-перше, ти молодець, що не побоялася і довірила мені свої переживання. Це перший крок до їхнього вирішення. По-друге, мені здається, ти аж ніяк іще не вирішила тих проблем, які, як думаєш, залишила в минулому. Ти ж бачиш, що проблеми минулого впливають на твій теперішній стан. І ще одне… ти звинувачуєш свого батька у всіх бідах і нещастях. Чи не здається тобі, що ти просто перекладаєш на нього частку і своєї провини, і просто не хочеш цього визнавати? Так, він винен, проте… не лише він.

– Я розумію до чого ви хилите і водночас не розумію. Ви хочете сказати, що не погоджуєтесь зі мною в тому, що він винен?

– Ось в цьому і зачіпка, Еммо. Ти намагаєшся перекласти усе на нього. Та ти впевнено йшла на це. Ти прийняла це і продавала. Не протестувала. Ти повинна прийняти свою вину і зрозуміти, що винен не лише твій батько. Але в той самий момент не починати себе засуджувати. Тобто, треба навчитись відпустити минуле. Але щоб це зробити, насамперед потрібно перестати тікати від нього.

– Ви вибачте, та я не повністю погоджуюсь з вами. Не знаю, можливо я не права, проте… я не тікаю від минулого.

– Дивись, яскравий приклад те, що ти після усього цього втекла від труднощів, які тебе застали в Лос-Анджелес. Тобто, ти відклала вирішення проблем на потім. А коли це «потім» настало, ти знову побоялась і відклала ще раз «на потім». Це і називається тікати від минулого.

Сиджу, задумливо втуплюючись в одну точку. А й справді. Я реально постійно тікала. Від усього. Не намагаючись щось змінити, я просто тікала.

– На даний момент у нас поки все. Ми з тобою сьогодні добре попрацювали, – привітно всміхається Аманда й трішки приобнімає мене. – Відтепер на кожному сеансі ми будемо повільно й розгорнуто розбирати кожну твою проблему, яка не дає тобі повноцінно жити й обґрунтовувати, що призвело до неї.

– Дякую, Амандо, - обіймаю жінку у відповідь та, перекинувшись з нею іще декількома словами про частоту сеансів, виходжу з кабінету.

Відчуття змішані, якщо чесно. Не знаю, радіти мені, чи навпаки – сумувати. Але однозначно стало легше після розмови з нею. В цієї жінки є здатність заспокоювати. Проте… не знаю, так дивно, коли хтось настільки розуміє тебе і приймає твої проблеми! Без жодного осуду, уявляєте?

Біля дверей бачу, як Джеремі тихенько сопе собі на кріслі. І йому я таки вдячна. Він стільки часу на мене витрачає! Інколи мені навіть дивно з цього приводу.

– Прокидайся, сонько! – легко штовхаю його в плече.

– Боже, що, вже? – сонно бурмоче він. – Як пройшов сеанс?

– Краще, ніж я собі уявляла. Здається, ти мав рацію щодо «просто розмови», – проходимо з хлопцем коридорами клініки, прямуючи до виходу.

Вже біля виходу я навіть не помічаю, як мене підхоплюють на руки й швидко біжать зі мною кудись. Боже мій, Джеремі мене колись точно до інфаркту доведе.

– Джеремі, що ти робиш? – всміхаюсь так, що мою посмішку, напевно, видно на всю вулицю.

– Викрадаю тебе, хіба не видно? – загадково посміхається і несе мене в напрямку школи. Так, наша школа розташована недалеко звідси, але батько все одно відіслав Семюеля підвезти мене. Мені здається, він зробив це просто аби переконатись, що я таки пішла на сеанс.

– Знову? – кладу руки на шию хлопця, аби не впасти.

– Еммо, того разу ти втекла добровільно, визнай, – багатозначно дивиться і прямує до авто парковки.