Пролог

Доброго вечора, мої любі! Ось і настав час поринути з головою ще в одну історію кохання, яка не залишить байдужим кожного із вас. Я надіюсь, що роман «Шалений» буде вам до вподоби. Спробувала трішки проекспериментувати, тож розповідь буде від двох персонажів. Судити вам, як вийшло. Отож, приємного читання, час розпочинати. До зустрічі на останній сторінці!

                                                                                         Ваша Ната Мрійлива

Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.

                                    Василь Симоненко

Що таке страх? Відчуття від якого не завжди можна позбутися, але ситуації змінюються і ти сама не можеш повірити, що навіть таке сильне почуття можна швидко перебороти. Адже твоє життя важливіше за нього і ти повинна вміти його здолати, бо інакше може статися непоправне…

Я сиділа притулившись до стіни. Навколо було настільки темно, що здавалося, ніби знаходжуся у якомусь іншому вимірі, де світ тільки починав створюватися. Стіна була вогка і в повітрі витав запах сирості. Ви запитаєте чи було страшно? Про це в той момент, я навіть і не думала. Моя боязнь темноти просто розчинилася, коли ми прибігли сюди, щоб заховатися від переслідувачів, яким було завдання позбутися мене, бо я заважала ЙОМУ. Чим саме? Бо покохала його віддану людину, того, хто за першим дзвінком кидав все і їхав, щоб виконати всю  «брудну» роботу. Він зрозумів, що ця гра зайшла занадто далеко, бо і його брат покохав мене і почав змінюватися, а Йому це не подобалося, бо він повинен бути вірним тільки господарю.

Руки тремтіли від холоду і боязні невідомого. Нікіта ще й досі не повернувся, тож мої надії на порятунок танули з кожною хвилиною ще сильніше і сильніше. Почувши шурхіт за спиною, одразу ж навела пістолет в ту сторону і хотіла стріляти, але чиясь рука вихватила його, притуливши мене до себе.

• Тихо, тихо, крихітко! – шепотів Нікіта. – Ось я і повернувся, все добре.

У його обіймав я тремтіла, неначе маленька, злякана пташка. Він поцілував мене в чоло і притулив до себе ще сильніше.

• Не хвилюйся, ми виберемося. Вони нас не знайдуть, от побачиш! Тільки вір мені, добре?
• Завжди, завжди віритиму! – поглянула прямісінько в його холодні, сірі очі.
• Давай повільно будемо йти до виходу.
• А як же ті бовдури, що гналися за нами?

Він промовчав, але я зрозуміла, що їх більше немає. Нікіта розібрався з ними і це для мене було найтяжче, знати, що він їх вбив.

• За них можеш не хвилюватися. Вони нам більше не будуть заважати.

Хлопець взяв мене за руку і ми почали йти до виходу.

Цей закинутий будинок знаходився посеред лісу. Люди давно тут не жили, тож він пустував. Частини даху вже давно не було, лише дошки, які виднілися з боків нагадували, про його колишнє існування. Місячна ніч допомогла нам у пошуку виходу, тож вже через кілька секунд ми були біля дверей. Пролізши крізь шпарину, Нік дав мені руку і допоміг пройти, тож ми що є сили помчали до лісу. За кілька метрів, почули звук автомобіля, що зупинився біля будівлі. Двері машини швидко відчинилися і з нього висипалися охоронці. Двоє швидко забігли в середину, але не знайшовши нікого вискочили назад.

• Їх тут не має! – закричав той. – Вони не могли втекти далеко, обшукати тут все.
• Побігли! – прошепотів Нік. І взявши мене міцно за руку щосили потягнув за собою.

Було дуже важко пробиратися крізь гущавину. Гілки невеликих дерев нещадно били по обличчю, роздряпуючи його до крові. В той момент, я не зважала на це, у мене була одна ціль – не зупинятися, бо це вартувало б нашого життя. Ми мчали щодуху, пробираючись крізь чагарники, але…

• Я більше не можу! – зупинила його. Все ж сили залишили мене. – Не можу….

Я стала на коліна. Дихання не могло нормалізуватися, ноги пекли від болю і гілок, які застрягли у кросівках. Нікіта поглянув на мене і за секунду закинув на своє плече. Ріст і статура дозволяла йому це зробити, я не пручалась, бо і справді не могла більше рухатися.

• Нікіт! – промовила. – Давай відпочинемо, ми так далеко не зайдемо.

Він підніс мене ще кілька метрів і зупинився.

• І справді, вони нас швидко наздоженуть! – промовив і опустив мене на землю. – Ти залишаєшся тут! – суворо наказав і провів до поваленого дерева з глибоким, прогнившим стовбуром. – Заховайся ось тут і не висовуйся! Я швидко. Якщо раптом мене довго не буде, дочекайся ранку і тоді біжи!
• Нікіт! – обійняла його. – Будь ласка, не залишай мене. Я боюся!
• Ну, маленька! – посміхнувся і провів рукою по обличчю. – Ще невеличке зусилля і ми вільні.