23.

ІРАКЛІЙ

День в офісі від самого ранку не задався. Переді мною на робочому столі лежать підписані контракти, звіти аналітиків та важливі графіки наступних днів. Але всі ці документи зараз здаються мені абсолютним, непотрібним мотлохом. Я вже понад годину просто сиджу в шкіряному, зручному кріслі, вдивляючись у смуги жалюзі на вікнах. І жодна робоча думка не затримується в голові. Всередині панує важка, виснажлива порожнеча.

Злість на самого себе пече десь під ребрами. Стільки часу я був впевнений, що тримаю під контролем власне життя, свій бізнес та свій дім. А виявилося, що у власному маєтку я був сліпим, захопленим дурнем, який не помічав, як під моїм носом знущаються з мого єдиного сина. І найгірше, що я сам це допустив. Тепер розумію сльози сина, які він не міг пояснити. Схоже, Віта його залякувала. І тепер мені необхідно з усім розібратися.

Невдоволено зітхнувши, я беру до рук телефон. Пальці самі відкривають додаток відеонагляду. На екрані з’являється сітка з камер, встановлених у маєтку та саду. Я розгортаю на весь екран зображення з камери, що виходить на задній двір та садові алеї. Мій погляд миттєво знаходить Давида й Яну.

Вони сидять просто на бруківці біля альтанки й щось захоплено малюють кольоровими крейдами. Я зближую фокус та вдивляюся в обличчя дівчини. Жодної фальші, жодної награності чи бажання вислужитися перед господарем. Вона щиро усміхається, щось емоційно пояснює моєму синові, а Давидко дзвінко сміється й із дитячим азартом показує їй свої малюнки. Малий виглядає абсолютно щасливим. Таким розслабленим і відкритим я не бачив його вже дуже давно.

Дивлячись на них, у мені вперше за цей божевільний ранок з’являється дивне відчуття спокою. Дівчина справді дбає про нього. Вона не злякалася, не втекла, а просто робить свою роботу з теплом, якого моєму синові так бракувало.

Мені цікаво як довго вони граються у саду, тому перемотую відео на кілька хвилин назад і весь напружуюся. Бо на краєчку екрана з’являється постать Віти.

Я напружуюся іще більше, спина миттєво випрямляється. Віта повільно йде алеєю, тримаючись так, ніби вона тут господиня. Вона озирається довкола, перевіряючи, чи немає когось поруч, і впевнено прямує до Яни з Давидом.

На жаль, камери саду не передають звуку, але мені й не потрібен звук, щоб зрозуміти, що відбувається. Я бачу, як Віта зупиняється біля няньки й починає щось холодно, зверхньо їй говорити. Яна миттєво бере дитину на руки, притискає переляканого Давида до себе й щось заперечує Віті прямо в обличчя. У відповідь обличчя моєї нареченої спотворюється від огидної люті. Вона починає гарячково й жорстко щось сичати, агресивно жестикулюючи біля дитини.

У мене всередині знову спалахує той самий крижаний гнів, що й уранці. Мої пальці стискають корпус телефона з такою силою, що той ледь не тріщить.

Вона не схаменеться. Жодні мої попередження, жодні розмови й ультиматуми на неї не діють. Віта настільки звикла до своєї безкарності в моєму домі, що навіть після ранкового скандалу продовжує лізти до дівчини й дитини.

Я бачу, як Яна, не бажаючи слухати мою наречену, розвертається й з Давидом йде далі в сад. Віта ж залишається на місці, проводжаючи їх лютим поглядом, а потім різко розвертається й крокує назад до будинку.

У мене виникає стійке відчуття, що я абсолютно не знаю жінку, з якою збирався пов’язати життя. І це треба виправляти прямо зараз. Доки не пізно.