22.

ЯНА

Слухати цей бруд, ще й з п’ятирічною дитиною на руках, просто нестерпно. Не сказавши більше жодного слова й не бажаючи давати Віті приводу для продовження цієї огидної сцени, я просто розвертаюся й швидким, впевненим кроком іду з малим далі, вглиб саду.

Відчуваю, як за нашими спинами палає лютий, отруйний погляд цієї красивої жінки, але змушую себе не озиратися.

Давид, зручно влаштувавшись у мене на руках і міцно обхопивши мене за шию, якийсь час мовчить. А потім піднімає на мене свої великі, допитливі сині очі й тихо запитує:

— Яно... А хто такий маріонетка?

Від цього щирого дитячого запитання в мене на мить перехоплює подих. Я легенько посміхаюся йому, намагаючись підбирати прості й зрозумілі слова, аби не налякати малого ще більше.

— Маріонетка, сонечко... Це така лялька на мотузочках. Людина смикає за мотузочки, і лялька робить тільки те, що їй наказують, бо сама рухатися не вміє. А ми ж із тобою живі люди, правда? Ми самі знаємо, як чинити правильно й добре.

Давид уважно слухає, трохи нахмуривши брівки, ніби переварює почуте. А потім раптово рішуче киває й випалює:

— Я все розкажу татові! Тьотя Віта знову на тебе кричала й називала негарними словами! Вона злюка!

Я м’яко зупиняюся біля дерев’яної альтанки, пересаджую малого з рук на високий ослінчик і, присівши поруч, з любов’ю дивлюся йому в очі.

— Давидку, не треба нічого казати татові, добре? Це зайве. Тато зараз на роботі, у нього багато важливих справ, і йому зовсім не потрібно хвилюватися. Ти не турбуйся, я все одно не слухатимуся тьотю Віту й ніколи не дозволю їй образити тебе чи нас із тобою. В неї, напевно, просто поганий настрій. Тому не будемо такими злюками, як вона. Домовилися?

Малий на мить замислюється, а потім легенько зітхає й слухняно киває:

— Домовилися...

— А тепер дивися, що в мене є! — я весело підхоплюю з кишені яскраву кольорову крейду, яку взяла в ігровій, і показую йому. — Хочеш намалювати на цій доріжці найбільшу у світі красиву картину?

— Хочу. Давай намалюємо зиму, — одразу підхоплює малий.

— Давай.

Оченята Давида миттєво спалахують азартним вогником. Згадка про Віту й неприємну розмову вмить вивітрюється з його дитячої голівки. І вже за хвилину він із дзвінким сміхом повзає по доріжці, захоплено занурившись у малювання. Він малює крейдою величезні сніжинки. А я дивлюся на нього й подумки обіцяю собі зробити все можливе, щоб захистити цей дитячий сміх від будь-якого бруду та криків цієї Віти. Бо, якщо чесно, не можу зрозуміти озлобленості цієї жінки.