21.

ЯНА

День після обіду виявився дивовижно теплим і сонячним. Ми з Давидом подалися в сад, на свіже повітря. Тут краще, ніж у будинку, і дихати легше. Тут шелест листя й тихий передзвін садового фонтана заколисують моє тривожне передчуття. Малий із захопленням носиться доглянутими газонними доріжками, запускаючи в небо іграшковий планер. Він щасливий, хихоче, я ж йду слідом, нарешті дозволивши собі трохи розслабитися й просто спостерігати за його щирим, дитячим щастям.

Проте відчуття спокою триває ненадовго. Те, чого я так боялася й з пересторогою чекала від самого ранку, сталося раптово.

На бічній доріжці з’явилася Віта. Вона повільною ходою, з підкресленою грацією йде у наш бік. Але в її ході більше немає тієї зверхньої впевненості. Жінка на мить завмирає, а потім наче з острахом озирається довкола. Наче перевіряючи, чи немає поблизу персоналу чи бува управителя, і лише тоді впевненіше крокує просто до нас.

Я миттєво напружилася, зупиняючись на місці. Всередині знову все стискається у знайомий, неприємний вузол.

Віта зупиняється за пів кроку від мене. На її ідеально нафарбованому обличчі немає тієї скаженої люті, що була зранку. Вона більше не кричить, не верещить, але від цього її присутність здавалася ще більш неприємною і лякає мене. Бо тепер не знаю, чого чекати від неї.

— Що ж, Яно, твоя взяла, — холодно, майже тихо звертається вона до мене, міряючи мене важким, пронизливим поглядом. — Ти вміло зіграла на почуттях батька й виставила мене не в найкращому світлі. Але я хочу тобі сказати одну просту річ: усі попередні няньки до єдиної підкорялися виключно мені. І виховували малого тільки за моїми вказівками. Якщо ти розраховуєш затриматися в цьому домі... Сподіваюся, ти це дуже швидко зрозумієш. І ми будемо співпрацювати. На моїх умовах.

Її голос лунає рівно, але в кожному слові відчувається прихована погроза та намагання зламати мене, підім’яти під себе й перетворити на слухняну дівчинку на побігеньках.

У мене всередині від цієї підлості спалахує хвиля обурення. Я дивлюся на жінку й розумію, що на жодні поступки цій жінці я не піду.

— Цього не буде, Віто, — різко, без жодних вагань заперечую я, пильно дивлячись їй прямо в очі. — Я не збираюся виконувати ваші вказівки.

У цей момент Давидко, відчувши небезпеку, покидає свої іграшки на траві. Переляканий і наїжачений, він поспіхом підбігає до мене й хапається за край мого светра, благально дивлячись на мене знизу вгору. Я одразу нахиляюся, легко беру малого на руки й міцно притискаю до себе. Ніби шукаючи в цьому дотику взаємний захист.

Обіймаючи малого, пильно зиркнувши в очі Віті, і спокійно, наскільки можу, випалюю:

— Я не стану вашою маріонеткою. Мої обов’язки стосуються виключно дитини, і виконувати я буду тільки вказівки Іраклія Аслановича. Адже саме він наймав мене на роботу, а не ви.

Обличчя Віти вмить спотворюється від люті. Схоже, моя відмова й згадка про господарський статус Іраклія влучають у найболючіше місце її самолюбства.

— Ти... Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш, злиденна погань?! — вона вибухає скаженим невдоволенням, переходячи на зірваний, жорстокий шепіт, аби її лайка не розлетілася садом. Вона сичить брудні, огидні образи, не соромлячись того, що поруч знаходиться дитина. — Та ти хто така?! Нікчема, яку підібрали з вулиці! Ти тут нуль, порожнє місце! Я покажу Іраклію, хто ти насправді, й викину тебе звідси так, що ти власного імені не згадаєш!

Від цих слів неприємно, але чомусь не страшно. Схоже, ця жінка користується моментом відсутності Іраклія і хоче показати свою всевладність.