20.

ЯНА

Сніданок проходить у дивовижній, майже нереальній тиші. Віта до їдальні так і не спускається. Величезний світлий стіл із вишуканим порцеляновим посудом здається надто великим для нас трьох. Але відсутність нареченої господаря мене напружує. Хоча, мабуть, так навіть краще.

Давид сидить поруч зі мною на високому стільці й не стихає ні на хвилину. Дитяча тривога, яка ще годину тому стискала його крихітне серденько, розвіюється, поступаючись місцем щирій, бурхливій радості. Він активно махає ложкою, розповідаючи про свої улюблені оладки з полуничним джемом. Ділиться таємницями про величезний конструктор у своїй кімнаті й постійно зазирає мені в очі, ніби перевіряє мою реакцію.

Іраклій Асланович сидить навпроти. Він переважно мовчить, повільно п’є свою каву й майже не торкається їжі. Його погляд залишається глибоким та зосередженим, але в ньому більше немає тієї загрозливої темряви. Він уважно слухає щебетання сина, зрідка легким рухом погладжуючи малого по плечу. І я помічаю, як у цих стриманих жестах проглядає справжня, хоч і глибоко захована батьківська ніжність.

Коли сніданок закінчується, Іраклій підводиться з-за столу й киває мені, запрошуючи пройти до просторої вітальні. Там на нас уже чекає сивий, підтягнутий чоловік у бездоганно прасованій сорочці з надзвичайно уважним і доброзичливим поглядом.

— Яно, знайомтеся. Це Володимир Якович, управитель нашого будинку, — спокійним, діловим тоном відрекомендовує чоловіка господар. — З будь-яких побутових чи организаційних питань звертайтеся безпосередньо до нього. Він допоможе з усім необхідним.

Володимир Якович ввічливо нахиляє голову й щиро посміхається мені:

— Доброго дня, Яно. Радий вітати вас у нашому дружньому колективі.

— Мені вже час вирушати на роботу, — звертається до мене Іраклій Асланович, надягаючи темний піджак. На мить він затримує свій важкий погляд на моєму обличчі й додає трохи м’якше: — До вечора. Давидку, будь чемним.

Він прощається із сином, міцно обіймаючи малого, і через кілька хвилин за масивними вхідними дверима глухо шурхотить двигун його автомобіля.

Як тільки господар залишає маєток, Володимир Якович дістає з папки й передає мені роздрукований аркуш.

— Ось письмовий графік дня Давида, Яно, — м’яко пояснює управитель. — Тут розписано все: від часу підйому до занять та прогулянок. Але Іраклій Асланович просив переказати, що перші три дні ви можете дотримуватися лише базових правил — режиму сну, відпочинку та прийому їжі. Головне зараз — щоб хлопчик освоївся й звик до вас.

— Дякую вам, Володимире Яковичу, це дуже чудово й зручно, — з полегшенням видихаю я, вивчаючи чіткі пункти розкладу.

Давид, почувши ці слова, аж підстрибує на місці від захвату. Він бере мене за руку й з усієї сили тягне вглиб будинку, дзвінко вигукуючи:

— Ходімо! Ходімо швидше в мою ігрову! Я покажу тобі свою найголовнішу трасу!

Ігрова виявляється величезною, світлою, просторою кімнатою, заповненою сотнями іграшок, м’якими пуфами та стелажами з книжками. Ми зручно влаштовуємося просто на м’якому килимі в центрі кімнати й беремося складати гігантську багаторівневу автодорогу для численних машинок малюка.

Давид захоплено розповідає без упину. Він із дитячим азартом пояснює мені, де саме ми побудуємо великий триповерховий гараж, де розставимо решту гоночних авто, а де зробимо заправну станцію для вантажівок. Його оченята сяють, він щиро сміється й постійно подає мені нові й нові деталі треку.

Я посміхаюся йому у відповідь, подаю потрібні елементи й підтримую розмову, але у глибині душі напруга так і не відпускає мене остаточно. Доки дитина безперервно розказує про свої машинки, я з остереженням слухаю кожен шурхіт у коридорі. Всередині все завмирає від однієї лише думки: Іраклій пішов, і ми залишилися в будинку без його захисту. А отже, Віта в будь-який момент може з’явитися на порозі цієї кімнати. І саме її я боюся найбільше.