19.

ЯНА

Побачивши Іраклія, я вся напружуюся. Кожен його крок відбивається в моєму серці глухим, болісним ударом. Я бачу його високу, кремезну постать, що повільно крокує доглянутою доріжкою саду, і моє дихання просто збивається від паніки. Всередині все стискається в суцільний, болючий згусток. Мене огортає шалений страх і нестерпне хвилювання. Я майже впевнена, що зараз цей чоловік вибухне криком. Насварить мене за мої зухвалі слова й з ганьбою прожене геть. За те, що я втрутилася в їхні сімейні стосунки, за те, що назвала цю пару циніками в присутності малого.

Я міцніше тулю до себе Давида, намагаючись сховати власне тремтіння за м’якими обіймами. Сподіваюся лише на те, що батько малого хоча б не влаштує скандалу прямо тут, біля сина, який тільки-но трохи заспокоївся в моїх обіймах.

Іраклій повільно підходить ближче, зупиняється поруч із лавою і вже за мить присідає поруч. Я спантеличено зиркаю на чоловіка, бо мій страх лише посилюється. Його обличчя залишається непроникно суворим, а важкий, темний погляд прикутий до нас із малим. У цьому погляді наче немає сліпої люті, але є якась важка, виснажена темрява. І саме це непокоїть мене.

— Яно, не зважаючи ні на, що, ви продовжуєте виконувати свої обов’язки няні у цьому домі, — холодним тоном пронизує він прохолоду ранкового повітря. Його голос низький та стриманий. — А про детальний графік дня Давида вам згодом повідомлять. А зараз ходімо снідати.

Я приголомшено мовчу, не можу повірити власним вухам. Бо, якщо чесно, я була готова до криків, до звільнення, і зараз спокій батька дитини неабияк дивує мене. Сиджу заціпенівши і лише сильніше загортаю малого у край свого широкого светра, обіймаючи його крихітні плечі.

Але Давид, який так ревно тулиться до мене, раптово насуплюється. Його маленькі пальчики міцніше стискають мій одяг. Він пильно, майже з викликом зиркає на батька своїми синіми, ще вологими від сліз очима й вперто випалює:

— Я не хочу снідати з тьотею Вітою! Вона дуже зла, вона на всіх кричить!

Іраклій завмирає, уважно слухаючи кожне слово дитини. На його обличчі не здригається жоден м’яз, але я бачу, як напружуються його жовна. І доки батько напружено мовчить, малий продовжує:

— Вона постійно каже, що звільнить усіх, — у його голосі з’являється тремтіння, а в очах знову забриніли сльози образи та глибокого, накопиченого страху. — Віта розповідає, що вона тут найголовніша й, що всі повинні слухатися лише її! — Давид ще більше хмурить брівки й додає, показуючи пальчиком на мене: — Он навіть Яну хотіла образити! А Яна ж тільки прийшла... Вона нічого їй не зробила!

Після цих слів малого в повітрі знову повисає важка, напружена тиша. Чути лише, як шелестить листя від легкого подиху вітру та як тихо хлюпає фонтанчик неподалік.

Іраклій довго мовчить, не зводячи очей із сина. Його плечі напружуються під темним піджаком, а на обличчі помітно ходять емоції. Мені здається, що в ці хвилини всередині цього чоловіка відбувається справжнє протистояння його відчуттям та руйнування всього його світу, у який він вірив. Складається враження, що Іраклій дивиться на власну дитину й нарешті бачить те, що мав би помітити вже давно.

Повільно простягнувши руки, Іраклій бере Давида від мене і обережно, але міцно пригортає до своїх широких грудей. Хлопчик на мить затихає, а потім миттєво обхоплює батька за шию, ховаючи обличчя на його плечі.

— Я розберуся з усім, синочку... — тихо, трохи зірваним і глухим тоном обіцяє він, погладжуючи малого по спині великою долонею. — У нас є камери, та й персонал говорити вміє. Приховувати більше нічого не вдасться.

Ці слова лунають як вирок — і для Віти, і для всього того хаосу, який панував у цьому домі за відсутності цього чоловіка. Не думаю, що малий обманює. Хоча діти вміють прикрашати дійсність, але, дивлячись на цю Віту, можу сказати сміливо: Давид сказав правду.

Іраклій повільно підіймається на повний зріст із сином на руках. Він робить глибокий вдих, ніби намагаючись скинути з себе рештки важкого заціпеніння, і переводить свій важкий, але вже не такий холодний погляд на мене.

— Ходімо, Яно. Сніданок чекає.

Я важко видихаю, підводжуся з лави й, трохи розправивши светр, роблю крок слідом за ними. Попереду ще так багато невизначеності, але здається, що найгірша буря на сьогодні вже позаду. Хоча хтозна. Цей чоловік точно не сидітиме вдома, а от Віта сміливо може взятися за свою звичну справу. І це трохи лякає.