18.

ІРАКЛІЙ

Глухий стукіт масивних вхідних дверей луною відбивається від високих стель коридору. Я з розпачем дивлячись на те, як Яна разом із моїм сином вийшли на вулицю. У коридорі повисає дзвінка тиша, у якій чути лише уривчасте, важке дихання моєї нареченої та гучне, рване калатання мого власного серця.

Слова нової няньки все ще відлунюють у голові та наче розпечене залізо випалюють свідомість: «Ви обоє розповідаєте про повагу, але жоден із вас не має бодай найменшої поваги до цієї дитини... Ви обоє цинічні егоїсти...».

Ці слова пройшли наскрізь через моє самолюбство, пробивши мій захист. Завмираю на місці, ніби мене в груди дуже боляче вдарили. Ніхто й ніколи в цьому житті не намагався говорити зі мною в такому тоні, тим паче у моєму власному домі. Але найгірше й найболючіше те, що ця дівчина, яка переступила поріг моєї оселі лише якусь годину тому, виявилася абсолютно правою. Вона подивилася на нас збоку й побачила брудну, огидну правду, на яку я так довго заплющував очі. Чи просто не хотів бачити. Але лише сьогодні я побачив себе її очима. І це бачення мені самому противне та неприємне.

Я повільно повертаю голову до Віти. У моїх очах спалахує таке озвіріння, що повітря між нами вмить стає розпеченим, наче лава.

Моя наречена миттєво ловить мій погляд. Зверхність на її обличчі на секунду змінюється вираженим страхом. Вона робить розгублений крок назад, відступаючи до мармурової колони. Але тут же намагається повернути собі звичну зухвалість. Насуплюється, складає руки на грудях і роздратовано фиркає, намагаючись приховати дрижання в голосі:

— Ти чого так на мене дивишся, Іраклію?! Ти кому взагалі повіриш — мені, своїй нареченій, чи якійсь шмаркачці, яку ти знайшов казна-де?!

— Своїм очам та вухам, Віто, я вірю... — випалюю я, роблячи повільний, важкий крок у її бік.

У моєму голосі немає крику — лише крижана, непохитна лють, яка значно страшніша за будь-які крики.

— Іраклію, ти що, з глузду з’їхав?! — вона починає гарячково захищатися, інтенсивно жестикулюючи й намагаючись виправдатися. — Вони ж усе вигадали! Малий та ця дівка просто зговорилися, аби виставити мене винною й вивести з рівноваги! Вона ж спеціально це робить, щоб залишитися тут і качати свої права! А Давид... — фиркає роздратовано Віта. — Ти ж знаєш, який він малий бешкетник! Він постійно фантазує, вигадує й капостить мені на зло. Він же просто не хоче сприймати мене як господиню цього дому! Я лише хотіла поставити на місце цю зухвалу няньку, а вона влаштувала цей цирк!

У словах Віти звучить неприховане виправдання. Її голос стає дедалі тоншим і вимогливішим, але для мене її слова перетворюються на порожній білий шум. Бо я все чудово розумію.

Я дивлюся на її красиве обличчя, на дорогі прикраси, ідеальний макіяж... І вперше за весь час відчуваю до цієї нареченої лише пекучу огиду. Усі шматочки пазла нарешті складаються в єдину жахливу картину. Страх Давида, його постійне бажання сховатися, сльози, про які згадував син, те, як він відчайдушно вчепився в нову няньку з першої хвилини... Отже, малий і Яна казали щиру правду. Віта місяцями робила що хотіла в цьому домі. Особливо коли мене не було поруч. Вона шарпала дитину, кричала на персонал, перетворюючи маєток на пекло. А коли повертався я — надягала маску турботливої, ідеальної панянки. А я ж не бачив жаху, який тут коївся.

Але найболючішим уколом залишається докір Яни, хоча він справедливий. Бо саме я дозволив цьому статися. Я не захистив власного сина. І це більше не повториться жодного разу.

Зробивши крок, зупиняюся впритул до Віти. Вона мимоволі втискається спиною в стіну. Схоже, вона таки злякалася, але шкодувати її я не збираюся.

— Приглохни, кохана. Не варто випробовувати моє терпіння, — тихо, але з погрозою шиплю я їй прямо в обличчя, а вона лише розгублено кліпає. — Ще раз... Чуєш мене? Ще бодай один раз я побачу або дізнаюся, що ти підвищила голос на мого сина... Що ти шарпала його чи хоч пальцем зачепила... Наше весілля, як і заручини, будуть скасовані того ж самого дня.

Віта широко розплющує очі, а з її губ злітає спантеличений видих:

— Іраклію, ти взагалі нормальний?! Через якусь прислугу й капризи малої дитини ти скасуєш наше...

— Або ти вчишся любити та поважати мого сина, — перебиваю я її, не даючи договорити жодного слова, — або збираєш свої речі й забираєшся геть із цього будинку просто зараз. Мені не потрібна дружина, яка ненавидить мою дитину й перетворює її життя на тортури.

— Іраклію, ти не маєш права так зі мною розмовляти! — її голос знову здригається від скаженого обурення й ображеної гордості. — Я твоя наречена! Ми стільки років разом, а тепер ти міняєш мене на... Ти не можеш так зі мною вчинити... Зрештою, я не зобов’язана любити твого сина.

— Я все сказав, — відрізаю холодно й беззаперечно, бо більше нічого не хочу чути. — І це не обговорюється. Жодного шансу більше не буде.

Віта набирає в легені повітря, її губи тремтять від люті й розчарування. Вона явно збирається вибухнути новою істерикою й кинути мені чергові звинувачення. Але я більше не маю жодного бажання витрачати на неї бодай секунду свого часу.

Не слухаючи її подальших криків та обурень, я просто розвертаюся і важким, рішучим кроком прямую коридором до передпокою, а звідти одразу виходжу на вулицю.

Прохолодне ранкове повітря одразу б’є в обличчя, але воно не здатне остудити той вогонь, що палає в моїх грудях. Мої очі знаходять дві постаті біля клумби. Мені треба повернути сина й розібратися з дівчиною, яка не побоялася кинути мені в очі правду. Та нарешті побачити те, на що я раніше заплющував очі.