17.

ЯНА

У коридорі панує така наелектризована тиша, що стає важко дихати. Я міцніше притискаю до себе сполоханого Давида. Малий заривається обличчям у мій светр, налякано дихаючи мені в шию. А його маленьке тіло дрібно тремтить. Усе всередині мене стискається від жахливого відчуття безпорадності.

Іраклій Асланович робить кілька важких кроків у наш бік. Його висока, кремезна постать ніби закриває собою все світло з великого вікна. Обличчя чоловіка залишається непроникно холодним, але цей погляд... Важкий, темний, що палає люттю, лякає мене.

— Що тут відбувається? — запитує він. Його голос лунає низько, тихо, але з такою сталевою силою, що в мене під футболкою виступили сироти.

Віта миттєво змінюється в обличчі. Зухвала, зверхня посмішка вмить зникає, поступаючись місцем фальшивому розчаруванню та глибокій образі. Вона кардинально змінює позу, складає руки на грудях і випалює з драматичним надривом:

— Іраклію! Це просто якийсь жах! Твоя нова нянька абсолютно не знає свого місця! Вона дозволяє собі прямо в очі зневажати мене, ігнорувати мої зауваження та хамські проходити повз! Я лише хотіла пояснити їй правила нашого дому... А вона поводиться так, ніби я для неї порожнє місце! Я такої зневаги точно не заслуговую і терпіти не збираюся.

Мене обдає окропом від такої нахабної, неприхованої брехні. Я відкриваю рота, аби хоч щось сказати у свій захист, але слова застрягають у горлі. Сперечатися з цією жінкою на очах у її нареченого здається абсолютним безглуздям. Він же не повірить незнайомій дівчині, а точно повірить своїй майбутній дружині? Сумнівів немає: зараз вона перекрутить усе так, як їй зручно, і мій перший робочий день закінчиться вигнанням. Серце стискається, хоча в цій ситуації я не можу змінити нічого.

Але раптом Давид трохи відхиляє обличчя від мого плеча. Він великими очима зиркає на батька й зі страхом та образою дзвінко заперечує:

— Це брехня! Брехня! Яна нічого поганого не казала! Це ти перша почала кричати й називати її шмаркачкою!

Віта аж здригається від дитячої сміливості. Її обличчя знову спотворюється люттю, маска ображеної панянки злітає вмить. Вона робить різкий крок до нас і, злісно витріщившись на дитину, майже гарчить:

— Ти як зі мною розмовляєш, малий бешкетнику?! Заткнися зараз же! Хто тебе взагалі питав?! Ти вічно брешеш і вигадуєш, аби тільки мене виставити у чорному світлі.

Від цього агресивного випаду й гучного крику Давид не витримує. Хлопчик гикає від несподіванки й починає плакати. Дрібні сльози рікою котяться по його рум’яних щоках, він ховає голову на моїй шиї й починає голосно, надривно схлипувати.

— Віто, якщо ти зараз же не припиниш, то підеш з цього дому ще сьогодні... — не своїм голосом волає батько дитини. — І ще раз підвищиш голос на малого...

— То, що? — розлючено перебиває його Віта.

У коридорі спалахує справжня перепалка. Віта продовжує роздратовано вигукувати образи, Іраклій робить крок до неї з темним, загрозливим виразом обличчя. Усвідомлюю, що зараз будуть розбірки. І я не помилилася, дорослі починають з’ясовувати стосунки прямо над головою наляканої дитини.

І в цей момент у мені щось остаточно не витримує та ламається. Страх, ніяковість, повага до субординації — усе це миттєво згорає в полум’ї дикого роздратування та захисного інстинкту. Двоє дорослих людей влаштовують огидну сварку, абсолютно не зважаючи на те, що поруч ридає п’ятирічна дитина, до якої їм байдуже. І схоже, обом.

— Та досить вже! — голосно, з докором перебиваю їхні крики. Мій голос лунає дзвінко й різко. Від нього луна розлітається коридором.

Дивлюся спочатку на спантеличену Віту, а потім переводжу відвертий, палючий погляд на Іраклія. З мене досить цього бруду. Мені уже не страшно бути звільненою.

— Ви обоє взагалі чуєте себе?! — додаю я з неприхованою гіркотою та викликом. — Дорослі люди, а поводитеся... — замовкаю, притискаючи малого до себе. — Ви обоє розповідаєте про повагу, але жоден із вас не має бодай найменшої поваги до цієї дитини! Ви влаштовуєте свої розбірки над його головою й навіть не бачите, як йому боляче й страшно! Ви обоє цинічні егоїсти, які думають спершу про себе.

Іраклій завмирає. На його обличчі з’являється важке, виражене заціпеніння. Віта роззявляє рота, але я більше не збираюся слухати жодного слова.

Міцніше притиснувши до себе Давида, який схлипує, та розвернувшись, йду геть, не чекаючи відповіді чи дозволу. Мені абсолютно байдуже, що про мене зараз подумають ці двоє. І чи виженуть мене після цього, чи ні. Головне зараз — забрати дитину з цього пекла.

У передпокої штовхаю масивні вхідні двері й виходжу з малюком на вулицю. Від вранішньої прохолоди тут дихати легше.

Опускаюся на дерев’яну лаву біля доглянутої клумби, пересаджую Давида до себе на коліна й загортаю його у край свого широкого светра. Малий усе ще дрібно тремтить і гірко схлипує, ткнувшись мокрим носом мені в шию.

— Тихо, сонечко, тихо... — м’яко шепочу я, погладжуючи його по спині й ритмічно гойдаючи на колінах. — Усе добре. Я поруч. І вже ніхто на тебе не кричатиме. Хай тільки спробують...

Мимоволі цілую його, сама важко дихаючи від пережитого стресу. Заспокоюю малого, втупившись поглядом у розкішний маєток. Душу все ще стискає гіркий клубок, але я точно знаю: мене звільнять. Але перед тим як піти, я скажу цим обом, що про них думаю. Вони оточили себе нечуваною розкішшю, загубивши в ній елементарну людяність.