16.

ЯНА

Кожен крок мармуровими сходами вниз дається мені з неймовірними зусиллями. Ноги здаються ватяними, а серце калатає, не стишуючи свій шалений ритм. Я міцно стискаю маленьку, теплу долоньку Давида, шукаючи в цьому дитячому дотику хоч якусь опору та підтримку. Бо здається, що поруч із цим крихітним малюком страху трішки менше.

Йдемо повільно, малий безупинно будує плани на день. І вже просто в широкому коридорі, що веде до їдальні, ми раптово перетинаємося з Вітою.

Я напружено замираю на місці, призупиняюся. Поряд зі мною Давид теж одразу затихає й сильніше притискається до моєї ноги. Я відчуваю, як його маленькі пальчики до судоми стискають мою руку. У цей момент до мене приходить чітке, болісне усвідомлення: малий до жаху боїться цієї жінки. Хоча ззовні вона приваблива, доглянута, розкішна, з ідеальною укладкою та в шовковому халаті. Але від неї віє не домашнім затишком, а крижаною люттю та вдоволенням.

Віта зупиняється за два кроки від нас. Вона міряє мене зверхнім, зневажливим поглядом із ніг до голови. Ніби перед нею стоїть не людина, а якийсь брудний мотлох, що випадково опинився у неї на шляху.

— Що, шмаркачко, задоволена? — роздратовано кидає вона, навіть не намагаючись приховати зневагу в голосі. — Подивимося, чи тебе надовго вистачить. Це мій дім, і я нікому не дозволю пхати сюди свій ніс і думати, що тут усе можна. Я влаштую тобі таке життя, що ти іще благатимеш прощення.

У мене перехоплює подих від такої відвертої злоби та зневаги, але я змушую себе мовчати. Ця жінка ж зовсім не знає мене, за що стільки ненависті? Нервово ковтаю клубок, що підступив до горла, і намагаюся просто пройти повз, аби не роздмухувати конфлікт. Ще й при дитині. Малий не повинен бачити розбірки дорослих за будь-якого розкладу.

Тягну дитину за собою, але раптом Давид зупиняється i, невдоволено нахмурившись, дивиться на Віту. Сміливо робить крок трохи вперед і, закриваючи мене собою, він дзвінко, із дитячою щирістю випалює:

— Я все розкажу татові! Я не дозволю нікому ображати Яну! Ти злюка, наче Баба-Яга з казки! Ти нікого не любиш! Нікого...

Від таких слів у мене все всередині перевертається. Я спантеличена словами дитини. Поспіхом присідаю до малого й лагідно, але суворо перериваю його, стримуючи цей небезпечний порив:

— Давидку, так не можна! Негарно так розмовляти з дорослими...

— А кричати на всіх гарно?! — обурюється дитина, і в його синіх очах спалахують справжні сльози образи та накопиченого страху. Він повертається до мене й випалює на одному подиху: — Коли тата немає вдома, злюка Віта на всіх кричить! Тьоті на кухні плачуть від її криків! Вона й на мене кричить та шарпає мене!

У коридорі повисає важка, дзвінка тиша. Я, притиснувши малого до себе, з жахом і розгубленістю заглядаю в очі білявки. Я до глибини душі вражена тим, що щойно викрив малий. Тепер мені стає зрозуміло, чому в цьому домі панує така гнітюча атмосфера. І чому дитина так відчайдушно шукає захисту.

Віта на мить завмирає від несподіванки, її обличчя викривляється від люті, але вона швидко опановує себе й зухвало фиркає, зневажливо знизуючи плечима.

— Раджу прислухатися, шмаркачко, бо пекло в цьому домі я тобі гарантую, — схиляється вона до мене й сичить майже в саме обличчя, обдаровуючи мене своєю лютою зневагою. — А малий нікому нічого не скаже, бо він боїться мене. Тож якщо прийшла сюди, будь готова, що полетиш звідси як корок від шампанського! Це лише питання часу.

Мене обдає холодним потом. Я лише нервово ковтаю згусток, що утворився в горлі, стискаючи зуби. Жодного слова не відповідаю на істеричні випади цієї жінки. Підводжуся й дбайливо беру Давида за руку. Трохи відтісняю його за себе й без емоцій оминаю білявку, прямуючи далі коридором. Я розумію, що будь-яке моє слово зараз лише розпалить її гнів ще більше. А мені потрібно захистити дитину від цієї жахливої істерики.

Але моя мовчанка й те, що я просто ігнорую велич цієї панянки, остаточно виводять Віту з рівноваги. За моєю спиною вона раптово вибухає скаженим невдоволенням та істеричними криками:

— Ти як зі мною поводишся, шмаркачко?! Ти взагалі страх утратила?! Ти хто така, щоб сміти переступати мені дорогу в моєму ж домі?! Та ігнорувати мене... Іраклію! Іраклію, ти чуєш, що ця дівка собі дозволяє?!

Вона верещить так гучно, що її голос луною відбивається від високих стель коридору. Я завмираю на місці, взявши наляканого Давида на руки. І несміливо обертаюся.

Адже на цей галас із боку вітальні швидким, важким кроком виходить Іраклій Асланович. Його обличчя темніше за чорну грозову хмару. Плечі напружені, а в очах палає такий холодний, небезпечний вогонь, що мені здалося, ніби повітря навколо нас стало нестерпно гарячим.

Іраклій зупиняється на початку коридору, переводячи важкий погляд із розлюченої Віти на мене й сполоханого малого. На його обличчі неприхована злість. Мене огортає страх, адже я сумніваюся, що цей чоловік повірить мені. Я більше ніж переконана: зараз Віта перекрутить усе так, як їй треба. І я піду звідси, так і не почавши свій перший робочий день.