15.

ЯНА

Слова Давида змушують повітря в кімнаті остаточно наелектризуватися. Я замираю, боячись навіть дихнути. Серце калатає десь у горлі, а щоки миттєво заливає гарячим рум’янцем.

Обережно підводжу погляд на Іраклія. Чоловік стоїть поруч із нами — високий, суворий, непорушний, мов скеля. Його важкий, пильний погляд прикутий до нас. Я напружуюся, бо не можу прочитати, що саме коїться в його очах.

Мене огортає дика суміш ніяковіння, розгубленості та панічного страху. Те, що я щойно пообіцяла його синові, — це ж геть непрофесійно. Це порушує будь-яку субординацію та межі між нянею та вихованцем. Я ж прийшла сюди просто працювати, виконувати свої обов’язки за чіткою інструкцією, а не розкидатися гучними словами! А замість цього сиджу на ліжку, міцно обіймаю хлопчика й направо та наліво даю обіцянки любити його та будувати вежі в пісочниці. Це ж абсолютно неприпустимо для професійного працівника, який тільки-но переступив поріг цього маєтку...

Але як, як я мала вчинити інакше?! Коли цей маленький хлопчик дивився на мене своїми допитливими оченятами, в яких повно надії. Моє серце просто розривається від жалю та ніжності до цього малюка. Мені надзвичайно сильно хотілося підтримати цього малюка, дати йому відчути, що він не один і що він потрібен. Я не змогла б відштовхнути його чи відмовити йому, навіть якби від цього залежала моя робота.

Я чекаю суворого зауваження чи холодної догани за такі розмови з його сином. Здається, час взагалі зупиняється. Але Іраклій лише витримує паузу, важко зітхає й кидає своїм низьким, стриманим голосом:

— Яно, наведіть лад у кімнаті, і я чекаю вас на сніданок.

Після цих слів чоловік розвертається й впевненим кроком виходить із дитячої, залишаючи нас наодинці.

Тільки кроки батька дитини затихають у коридорі, я видихаю й повільно опускаю Давида з колін на підлогу. Ноги все ще злегка тремтять від перенесеного напруження.

— Яно, а з чого ми почнемо? — Давид смикає мене за край сірого худі, перериваючи мої хаотичні думки.

— Спочатку, сонечко, як і казав тато, приберемо кімнату й заправимо твоє ліжечко, — намагаюся опанувати тремор у голосі та ховаю нервову напругу за лагідною усмішкою.

— Давай! Я вмію подушки складати! — бадьоро відповідає малий і одразу хапає свій великий плюшевий м’яч, перекладаючи його на крісло.

Ми беремося до справи. Давид ні на крок від мене не відходить, постійно крутиться поруч, допомагає й знову засипає мене тисячею запитань:

— А ти вмієш малювати машинки? А в нас є кольорові олівці... А ти намалюєш мені кольорову машинку? А ти покажеш мені, як будувати великі вежі з кубиків? А ми снідатимемо разом? Ти ж будеш зі мною? Так?!

— Давидку, ми обов’язково все зробимо, але спершу давай приберемо твою кімнату... — лагідно відповідаю малому, складаючи його речі у шафу та розрівнюючи ковдру з кумедними малюнками.

Ми разом складаємо іграшки, розкладаємо все по місцях. Хлопчик так старанно мені допомагає, постійно заглядаючи в очі та посміхаючись.

Коли в кімнаті панує повний порядок, а Давид вмитий і переодягнений, я підходжу до вихода й простягаю йому долоню. Малий миттєво чіпляється своїми маленькими пальчиками в мою руку.

Ми робимо крок у коридор, і в цю саму секунду мене з новою силою накриває хвиля тривоги та справжнього, дикого страху. Ноги буквально відмовляються йти далі.

Адже внизу на нас чекає сніданок. А це означає, що мені знову доведеться зустрітися з Вітою. З цією білявою, пихатою жінкою, яка пів години тому готова була викинути мене на вулицю. Яка поливала зневагою не лише мене. Від однієї думки про зустріч із цією леді мені стає зле.

Душу огортають паніка й страх. Але робити нічого.

Я міцніше стискаю ручку Давида, роблю глибокий вдих і повільно крокую зі сходинок вниз.