14.

ІРАКЛІЙ

Важким кроком я йду коридором другого поверху, намагаючись опанувати себе. На душі — нестерпний, неприємний тягар від того бруду й отрути, якими мене щойно облила Віта. Вона облила не просто мене — вона зачепила найдорожче, що в мене є. Мій внутрішній світ ніби розпадається на шматки. Але десь у глибині серця все ще вперто жевріє квола, майже безглузда надія: можливо, після цієї розмови вона схаменеться? Можливо, цей переляк змусить її зробити висновки й хоч трішки змінити своє ставлення до мого сина? Ну не любить вона його, то ж ніхто й не примушує. Але ж навіщо чіпати дитину чи ображати?

Зупиняюся біля прочинених дверей дитячої кімнати. Я не поспішаю переступати поріг — спочатку хочу просто перевести подих.

І саме в цю мить до мене долітають тихі, спокійні голоси. Зсередини дитячої лунає м’який, лагідний голос Яни та хрипкі, ще напівсонні інтонації Давида. Я не бачу їх із коридору, але виразно чую кожне слово.

— А ти будеш зі мною цілий день? — питає син із помітною наївною, дитячою тривогою в голосі.

— Так, — без вагань, дуже тихо й тепло відповідає Яна.

— І гратися зі мною будеш? — знову допитується малий.

— Звісно, буду.

— І казку мені читатимеш?

— Обов’язково читатиму.

— І мультики зі мною дивитимешся?

— І мультики подивимося.

— І букви вчити мене будеш?

— Так, будемо вчити букви. І не тільки букви, якщо захочеш, будемо писати, розмальовувати розмальовки, лічити і все інше.

— А в машинки теж гратимеш?

— І в машинки, — у голосі Яни чується легка, щира усмішка.

— А в пісочниці вежу будувати будеш?

— Обов’язково буду. Заодно і дитинство згадаю.

— Чесно?!

— Угу...

Тут уже я, не витримавши, ледь всміхаюся.

Мій син затихає на одну мить, а потім тихо, майже пошепки, але так виразно ставить, мабуть, найважливіше запитання:

— А любити мене будеш?..

Повисає коротка, дзвінка пауза. Здається, навіть мій власний пульс на секунду зупиняється. Я затамовую подих у коридорі, підсвідомо стиснувши руки в кулаки. Страх огортає душу, бо я не знаю, що відповість дитині дівчина.

— Звісно, буду, — тихо, але з такою переконливою, щирою ніжністю відповідає Яна, що ці слова відбиваються в моїх грудях болісним теплом. — Хіба таке сонечко можна не любити...

Від душі відлягло. Я більше не можу стояти за дверима, не бажаючи далі приховувати свою присутність та підслуховувати. Повільно штовхаю двері й входжу в дитячу.

І від того, що відкривається моєму погляду, у мене перехоплює подих.

Яна сидить на краю дитячого ліжка, а Давид вмостився у неї на колінах. Дівчина міцно обіймає його маленьку фігурку, притискаючи до себе. А син заховав обличчя десь у її світло-сірому худі й міцно тримається рученятами за її спину. Це виглядає настільки зворушливо, затишно, що в мене на мить перехоплює подих. А душу охоплює щем.

Почувши мої кроки, вони повільно повертають голови до мене. Син лише трішки схиляє голову в мій бік, усе ще не випускаючи Яну.

— Тату, а Яна пообіцяла мені грати зі мною... Уявляєш?!

— Це ж добре, — видавлюю посмішку я.

Мені важко передати, що саме я зараз відчуваю. Адже ця дівчина була щирою з моїм сином. Вона точно не могла знати, що я за дверима.

Давид переводить погляд на дівчину і раптом видає фразу, яка остаточно вибиває мене з рівноваги, пробиваючи весь мій внутрішній світогляд:

— Як же довго я на тебе чекав, Яно...

У мене в голові повний ступор. На секунду мені здається, що я осліп або глухну. Мій маленький, п’ятирічний син видає дорослу, занадто глибоку для його років фразу, яка за одну мить перекреслює тисячі слів, пояснень та виправдань.

Це була не просто дитяча репліка — це крик його маленької, самотньої душі, яка весь цей час шукала звичайного людського тепла. Йому не потрібні дорогі іграшки, дипломовані гувернантки чи мій статус у соціумі. Дитині просто потрібна любов. Щира, безкорислива й справжня.

Я стою в центрі дитячої кімнати, дивлюся на няньку та сина і розумію: я зробив правильний вибір. І як би не лютувала Віта, я ніколи й нікому більше не дозволю відняти в мого сина те, що він так довго чекав.