13.

ІРАКЛІЙ

Дивлюся на Віту і невпевнений, що нам зараз вдасться дійти спільної згоди. Вона затаїла образу на мене ще з вечора. І з її поведінки розумію, що це надовго. Тому теж вдаю холодну байдужість.

— Віто, припини плутати очевидні речі, — відповідаю я спокійно, але холодно. — Я пішов у гостьову спальню, тому що ти влаштувала скандал і поливала брудом мого сина. А більше на це очі закривати не буду і ображати сина не дозволю, і це одне. А інше — Яна прийшла сюди працювати, бо вона пройшла співбесіду й сподобалася Давидові. Все інше — це твої особисті фантазії та ревнощі на порожньому місці.

Віта розлючено дивиться на мене. В її очах спалахує ще більше гніву. Отже, на її поступливість розраховувати марно.

— Фантазії?! — не вгамовується вона, крокуючи передпокоєм на своїх високих підборах. — Ти проміняв мою думку на забаганку п’ятирічної дитини та присутність тут цього підозрілого дівчиська! Я не збираюся це терпіти, Іраклію! І запам’ятай: я за одним столом із цією дівулею снідати не буду! Я не збираюся сидіти поруч із незрозумілою прислугою без манер! Я себе на смітнику не знайшла, аби перебувати в такому оточенні.

Дивлюся на свою наречену, і всередині мене остаточно вигасає будь-яке бажання шукати компроміси, йти на поступки чи виправдовуватися. Втома від її постійного капризування переростає у важку, крижану байдужість.

— І не снідай, — холодно кидаю я, дивлячись їй прямо в очі. — Це твій вибір. Але зауваж одну просту річ, Віто: у нас у домі взагалі не було б потреби в няньці... Якби ти хоч трішки любила мого сина й приділяла йому бодай краплину справжньої уваги. Бодай крихту любові подарувала йому. Але ти на це не здатна. Тож без образ.

Ці слова б’ють по її гордині, мов ляпас. І я це добре бачу, бо Віта на мить завмирає, її обличчя блідне від люті, а потім вона остаточно втрачає контроль над собою.

— Що?! — знову визвіряється вона, зеленіючи від скаженого гніву. — Я мушу любити чужу дитину?! З якого дива я повинна бавитися з твоїм сином?! Чужих дітей я бавити у своєму житті не збираюся й материнські почуття до нього зображувати не буду! Давид — твій син, от сам із ним і возися!

Вона вимовляє це з такою злою щирістю, що на секунду в передпокої настає повна, дзвінка тиша.

Від почутого завмираю. Ці слова відбиваються в моїй голові гучною луною.

Чужих дітей я бачити не збираюся... Непогана заява від людини, з якою збираюся жити.

Я знав, що Віта не в захваті від Давида, але почути від жінки, з якою я планую створити сім’ю, таке пряме, відверте й зневажливе зізнання... Це відрізає останнє моє терпіння, зрештою випалює все, що нас пов’язувало.

Опускаю руки й дивлюся на Віту так, ніби бачу перед собою абсолютно чужу людину. Мій погляд стає настільки важким та холодним, що вона напружено робить крок назад і затамовує подих, злякавшись власної нестриманості.

— Чужих дітей, кажеш?.. — дуже тихо, але з оскаженілою люттю вимовляю я. — Дякую за відвертість, Віто. Тепер мені справді варто добре подумати, чи потрібна мені така дружина, як ти. І чи є взагалі майбутнє у наших стосунків.

Вона роззявляє рота, щоб щось заперечити, але не може. На обличчі білявки з’являється перший справжній переляк. Схоже, вона зрозуміла, що перегнула палицю й боляче вдарила по тому, що для мене є найдорожчим.

— Іраклію, я... Я не це мала на увазі... — намагається змінити тон вона, роблячи крок до мене.

— Досить, — коротким жестом руки зупиняю її я. — Мені треба йти до сина. Бо дитині потрібна батьківська любов і хоч хтось повинен любити його за двох, якщо але ти не можеш.

Не чекаючи жодного її слова чи виправдання, я розвертаюся й впевненим кроком піднімаюся масивними сходами на другий поверх. Я відчуваю на своїй спині її шокований, приголомшений погляд. Чую, як вона застигає внизу, але мені вже абсолютно байдуже.

Піднімаючись до дитячої кімнати, я відчуваю дивне полегшення. Маски скинуті. І тепер я точно знаю, кого й від чого мушу захищати у власному домі. На душі паршиво. Хоча на серці ще жевріє надія, що після цієї розмови моя наречена зробить висновки та змінить ставлення до мого сина.