12.

ІРАКЛІЙ

Я стою біля підніжжя сходів і не можу відвести очей від картини, яка розгортається просто переді мною.

Яна, яка ще хвилину тому ніяковіла та губилася під натиском Віти, й уже фактично хотіла піти, зараз сміливо кидає свою сумку просто на підлогу. І, забувши про все на світі, легко підбігає на кілька сходинок вгору. І з такою природною ніжністю бере Давида на руки, ніби робила це все своє життя. А мій син — який завжди насторожений, бешкетник та недовірок — миттєво обхоплює її шию й притикається носиком до її плеча. Давид важко звикає до чужих людей, а от з Яною у нього якась особлива прив’язаність. Що приємно дивує мене.

Усередині мене ніби щось надломлюється. У голові спалахує цілий рій думок і не зовсім доречних порівнянь.

Я дивлюся на Яну — дівчину у звичайному сірому одязі, без краплі макіяжу та з короткими, акуратними нігтями. Вона тримає мого сина так, ніби він для неї найцінніший у світі. І тут же мій погляд ковзає на Віту. Вона стоїть поруч у своєму дорогому шовковому халаті, з ідеальним макіяжем та зачіскою — справжня красуня... Але її обличчя спотворене невдоволенням та люттю. За всі два роки наших стосунків Віта жодного разу... Жодного! Не взяла Давида на руки з такою щирою теплотою, як це зробила Яна. Вона завжди трималася від нього на відстані, ніби він був стороннім, противним, а інколи здавалося, що й зайвим для неї. Моя наречена жодного разу так і не взяла мого сина на руки. Я розумію, що й не зобов’язана брати його на руки. Я постійно заплющував на це очі. Але останнім часом мене дратує те, що мій син стає об’єктом наших непорозумінь.

Боже, як же мені підсвідомо хочеться, щоб моя майбутня дружина ставилася до сина саме так, як зараз це робить ця незнайома дівчина. Щоб вона отак брала мого сина на руки, тулила до себе. Щоб проявила хоч крихту любові та турботи. А не шипіла на дитину, коли мене немає. І не вдавала люб’язність у моїй присутності.

Вийшовши з короткого ступору, я роблю глибокий вдих і прочищаю горло, повертаючи собі звичну зібраність.

— Яно, — звертаюся я до дівчини, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м’якше. — Піднімися, будь ласка, з Давидом у його кімнату. Допоможи йому провести вранішні процедури й переодягни у денний одяг.

Потім я дивлюся на сина, який усе ще не випускає Яну зі своїх обіймів:

— Давиде, покажи Яні, що до чого: санвузол, свій одяг і все інше. А потім разом спускайтеся вниз на сніданок.

— Добре, тату! — сонно, але радісно відповідає малий, навіть не повертаючи голови з плеча няні.

Яна швидко киває мені й, пригорнувши дитину міцніше, крокує вгору. Проводжаю дівчину поглядом. Вона сьогодні вразила мене. Бо, незважаючи ні на мене, ні на Віту, вона показала мені справжню себе. Та справжнє ставлення до мого сина.

Як тільки кроки Яни та шепіт Давида затихають за поворотом коридору другого поверху, а за хвилину двері дитячої тихо зачиняються, атмосфера в передпокої миттєво стає гнітючою. Повітря здається розпеченим. Непорозуміння з Вітою отруює душу. Мені хочеться від неї розуміння, підтримки, а вона холодна, мов айсберг.

Я повільно переводжу погляд на Віту. Напружую плечі, складаю руки на грудях і дивлюся на неї зверху вниз.

— Що це за вистава щойно була, кохана? Не скажеш? — запитую я суворо, не приховуючи роздратування. — Я, здається, ще вчора чітко сказав тобі, що рішення щодо няні в цьому домі приймаю я. На якій підставі ти влаштовуєш допит і виганяєш людину, яку я особисто найняв?

Віта аж задихається від обурення. Її шовковий халат гойдається, коли вона робить крок до мене, а блакитні очі палають справжнім бунтом.

— На якій підставі?! — сичить вона, вже не намагаючись стримувати голос. — Іраклію, ти взагалі себе чуєш?! Ти не ночував у нашій спальні! Ти демонстративно пішов у гостьову кімнату, зачинився від мене... А зранку приводиш у дім цю дівулю й ставиш мене перед фактом! Ти принижуєш мене перед прислугою! Я твоя наречена, ми скоро маємо одружитися, а ти поводишся так, ніби я тут ніхто! Мені це неприємно. І, звісно, я мовчати не буду.

Віта надула щоки і невдоволено міцніше обіймає себе руками. Я важко зітхаю, протираючи перенісся. Ця істерика виснажує мене ще з вечора. Розумію, що й зараз наша розмова навряд чи щось вирішить. Але в нас проблеми, і їх потрібно вирішувати. Але як же мені хочеться розвернутися та піти. Ледь стримую в собі це дике бажання.