11.

ЯНА

У передпокої повисає важка тиша, яка солідно тисне на мізки. Мені здається, що я навіть дихати перестаю. Перебуваю в якомусь дивному заціпенінні і просто не можу поворухнутися, застрягши за крок від виходу з цього елітного маєтку.

Зараз моє серце калатає десь у горлі, а пальці з силою впиваються в ремінець спортивної сумки, аж боляче від напруги. Прізвище й статус мого батька в цьому будинку не означають абсолютно нічого, і цей факт боляче б’є по самолюбству. Бо ж це заслуга батька, а не моя.

— Повернися, Яно, — лунає суворий, стриманий наказ Іраклія згори.

Його голос звучить рівно й спокійно, але в ньому відчувається така сила, що якась невидима сила змушує мене розвертатися назад. Я повільно опускаю руку й роблю крок назад у глибину передпокою.

— Іраклію, ти жартуєш?! — надто різко реагує білявка, сплескуючи руками. Її награна грація миттєво зникає, поступаючись місцем щирому роздратуванню. — Ти бачиш, у чому вона прийшла?! Як вона одягнена?.. Вона ж абсолютно не підходить для роботи няньки! Я тобі казала ще вчора, що в мене є нормальна кандидатура з Європи, а ти...

— Припини, Віто, — перебиває її чоловік.

Він говорить не голосно, але цим низьким, сталевим тоном миттєво присаджує її. Віта аж рота закриває від такої нахабності з його боку, але заперечити більше не наважується.

Іраклій повільно сходить масивними сходами вниз, навіть не дивлячись на свою наречену. Кожен його крок відбивається луною у просторому передпокої, змушуючи мене ще більше стискати сумку.

— Я сам вирішую, хто працюватиме в моєму домі та з моїм сином, — непохитно каже він, зупиняючись на останній сходинці.

Іраклій раптом переводить погляд на білявку і беззаперечно додає:

— Знайомся, Віто, це Яна. З сьогоднішнього дня вона офіційно працює нянею Давида. Яно, це моя наречена Віта.

Віта лише роздратовано фиркає й стискає пухкі губи в тонку лінію, зиркаючи на мене з такою злістю, ніби готова знищити прямо тут. Я ж просто ледь помітно киваю, намагаючись тримати спину рівно й не показувати, як у мене тремтять коліна від надто сильного напруження.

— Яно, ходімо за мною в кабінет, обговоримо деталі та розклад, — звертається до мене Іраклій і вже збирається розвернутися.

Але в цю мить нагорі, біля перил сходів, з’являється маленька постать.

Це Давид. Він стоїть у синій піжамі з динозаврами, кудлатий, зі слідами подушки на щоці, й маленькими кулачками протирає очі. Малий розгублено роззирається довкола, оглядає передпокій, а потім його погляд зупиняється прямо на мені.

— Яна... — хрипко й сонно кличе він, і його обличчя миттєво змінюється — на ньому з’являється щира дитяча усмішка. — Ти приїхала.

Усе всередині мене перевертається. Усі страхи, сором від слів Віти, погрози батька та ранковий шок умить відступають на другий план. Я навіть не замислююся про те, як це виглядає з боку — просто кидаю свою спортивну сумку прямо на підлогу й швидким кроком іду до сходів, взагалі не зважаючи на перекошене від обурення обличчя Віти.

Піднімаюся на кілька сходинок вгору й обережно беру малого на руки. Давид миттєво обхоплює мою шию своїми рученятами, міцно притискається до мене й, уткнувшись носиком мені в плече, хрипко шепоче прямо у вухо:

— Як добре, що ти вже прийшла… Я так чекав тебе.

У мене перехоплює подих. Я міцніше притискаю цей теплий, сонний клубочок до себе й заплющую очі. Усередині вже розливається дивний спокій та тепло.

У цю саму секунду я чітко розумію одну річ: як би важко тут не було, з якими б примхами Віти чи вимогами Іраклія мені не довелося зіткнутися — цей маленький хлопчик тепер моє єдине спасіння. Я мушу витримати цей рік, мушу впоратися з цією роботою і довести батькові, що я чогось варта. І я зроблю все можливе, щоб не підвести Давида, який так щиро радів моєму приходу.