10.

ЯНА

Ранок зустрів мене прохолодою та неприємним трепетом, що не відпускав від самого світанку. Та зараз, здається, нервую іще більше, бо саме їду на своє місце праці. З шаленим хвилюванням перевіряю час на телефоні — рівно сім сорок п’ять. Авто зупиняється, і я покидаю розкішний салон машини водія Іраклія Аслановича. І одразу опиняюся перед масивними кованими воротами його маєтку.

Оглянувши всю цю розкіш, розумію, що мій таточко, хоч і заможний дядько, але до такого рівня йому ще потрібно добряче старатися.

Стою, мов сирота, перед величезним будинком із колонами та панорамними вікнами, вбрана в прості темні джинси, світло-сіре худі та кросівки. Сьогодні я сама скромність. Довелося ще підліткові речі повитягувати. Персні я теж зняла й залишила вдома, як і все своє безтурботне життя. От стою тепер тут, стискаю свою спортивну сумку в руках. В якій медична довідка про успішно пройдений чек-ап і невелика кількість змінного простого одягу.

Серце калатає від шаленого хвилювання. Повільно крокую у двір і хаотично збираю думки докупи. Даю настанови сама собі, що зараз моїм світом має бути малий Давид. А якщо у мене буде вільна хвилинка, я таки почну те, що вже хотіла почати давно. Але за постійними тусовками часу не було.

Несміло прочиняю двері розкішного будинку і, зробивши крок, зупиняюся у просто розкішному передпокої. Тут усе сяє чистотою і приємно пахне хвоєю.

Стою і не знаю, куди мені йти і що взагалі робити. Я ж у такій ситуейшен уперше.

Розгублено кліпаю і здригаюся, коли раптом чую цокіт підборів. А вже за мить переді мною стоїть висока, струнка білява жінка. На ній шовковий ніжно-бузковий халат, волосся ідеально вкладене, просто жива Барбі. А на обличчі застигла така льодяна зверхність, що в мене миттєво сироти побігли шкірою. Вона повільно оглядає мене з ніг до голови — зупинившись на моїх кросівках. А потім підіймає очі догори та презирливо вигинає брову.

— Доброго ранку, — тихо, але ввічливо вітаюся я, роблячи крок уперед. — Мене звати Яна. Я нова няня Давида.

Жінка навіть не поворухнулася. Вона знову проходиться по мені зверхнім, невдоволеним поглядом, розглядаючи мене як брудну пляму на своєму дорогому килимі.

— Я знаю, хто ти така, — її голос лунає сухо, зневажливо та з неприхованою неприязню. — І одразу хочу тебе засмутити: нашій родині твої послуги не потрібні.

Я заклякаю на місці. Повітря в легенях раптово перетворюється на лід. Як це не потрібні? У мене ранковий шок.

— Перепрошую?.. Але вчора я пройшла співбесіду в Іраклія Аслановича. У мене сьогодні починається випробувальний термін. У мене є медогляд… — я зробила спробу дістати папери із сумки, намагаючись зберегти залишки самоконтролю.

— Мені плювати на твій медогляд і на те, що ти собі там вигадала, дівчисько, — перебиває мене білявка жорстким, вимогливим тоном, роблячи крок до мене. — Я наречена Іраклія. І саме я вирішую, хто буде перебувати в цьому домі й торкатися дитини. Твій вигляд, відсутність кваліфікації та твоя присутність тут — це непорозуміння. Нам не потрібна невдаха без досвіду, яка прийшла сюди полювати за чужими грошима. Тож забирайся, нам твої послуги не потрібні, бо ти некомпетентна у справі, за яку берешся.

Кожне її слово б’є, ображає та болить. Усередині все стискається від пекучого сорому та образи. У голові знову пролунали суворі слова батька про покарання й відповідальність. А перед очима постає спогад про те, як я прибрала свій манікюр і проходила чек-ап лише заради цього шансу. Не знаю, хто ця жінка насправді, але здаватися я не збираюся. Якщо я справді не підходжу цій родині, то хай мені про це скаже той, хто брав мене на цю вакансію.

Підіймаю погляд і надто впевнено зиркаю на жінку.

— Ви не маєте права так зі мною розмовляти, — випалюю я, заглядаючи в красиві блакитні очі білявки. — Я прийшла на роботу за домовленістю з Іраклієм Аслановичем... І якщо він особисто скаже мені піти…

— Ти ще й сперечатися смієш?! — визвірилася на мене жінка, а її очі забігали від люті. Вона розлючено вказує пальцем у бік масивних вихідних дверей. — Розвертайся й вимітайся звідси геть! Поки я не викликала охорону й тебе не викинули на вулицю, як мотлох! Забирайся геть, я тобі сказала!

Пекучі сльози підступають до очей. Образа стиснула горло так, що я більше не можу видавити з себе жодного слова. Зрозумівши, що влаштовувати бійку чи благати цю жінку я не буду, міцніше стискаю ремінець сумки, повертаюся й крокую до виходу. Серце щемить. Моя єдина надія, мій єдиний шанс виправити життя й повернути довіру батька руйнується просто на очах. Через самодурство якоїсь пихатої пані.

Я вже простягнула тремтячу руку до дверної ручки. Готова зробити крок у ранкову прохолоду й назавжди забути про цей дім. Як раптом над головою пролунав гучний, важкий і металево-суворий голос, що змусив на мить завмерти все навколо:

— Що тут відбувається?

Я теж завмираю на секунду. А потім, повільно повертаючи голову, я бачу Іраклія Аслановича. Він стоїть на верхньому майданчику сходів у темно-сірому костюмі, з суворо насупленими бровами. Його важкий, суворий погляд спочатку ковзнув по мені біля самих дверей, а потім повільно стрибнув на білявку. Яка від несподіванки на мить роззявила рота й миттєво змінила вираз обличчя.