8.

ІРАКЛІЙ

Автомобіль плавно в’їжджає крізь масивні ковані ворота нашого маєтку й безшумно котиться доглянутою алеєю до головного входу. У салоні панує напівтемрява. Давид, виснажений насиченим подіями днем та емоціями від знайомства зі своєю новою нянею, уже пів години солодко спить. Ми розмістилися на задньому сидінні, і малий, притиснувшись щокою до мого піджака, що лежить на моїх колінах, спить.

Його крихітні пальчики навіть уві сні міцно стискають іграшкову машинку. Дивлячись на сина, я відчував дивну, нетипову для мене легкість. Посміхаюся собі під ніс. Бо дівчина в комбінезоні за якусь годину зробила те, що не вдавалося десяткам дипломованих спеціалісток: вона подарувала моєму хлопчику відчуття безпеки та щирої радості. Вона була з ним на рівних, збирала машинки, тримала його на руках. Схоже, саме цього малому не вистачає, а не постійної дисципліни та контролю.

Проте, як тільки машина зупинилася біля високих сходів будинку, мій внутрішній спокій миттєво випарувався. Причиною мого хвилювання стала Віта.

Моя наречена стоїть біля масивних вхідних дверей, склавши руки на грудях. На ній шовкова дизайнерська піжама. Вона вже чекає на нас, а вірніше — на мене. Важко видихаю, бо вираз її обличчя абсолютно не вказує на привітність. Отже, про домашній затишок можна забути. Очі палають роздратуванням, а красиві, підкачані гіалуронкою вуста зараз стиснуті у вузьку, гнівну лінію. Отже, на вечір ніжностей можна не чекати.

Тамую своє передчуття і обережно беру сонного Давида на руки, намагаючись не розбудити його. Підіймаюся з ним сходами і сподіваюся, що може хоч зараз Віта змовчить.

— Іраклію! Нарешті! — її голос лунає дзвінко, розрізаючи вечірню тишу. Мої сподівання розбилися. Вона навіть не спробувала говорити тихіше, хоч бачить, що дитина спить. — Я вимагаю пояснень! Що це за самодіяльність?! Моя знайома з Женеви телефонувала мені пів години тому в сльозах! Ти відмовив найкращому фахівцю Європи! Кого ти взагалі взяв на роботу?!

Я несу сина в будинок, а моя наречена йде поруч і не змовкає. Чим починає дратувати мене.

— Віто, тихіше, — сухо наказую я, зупинившись біля сходів на другий поверх. Мій погляд наче холодний граніт. — Син спить, — гримаю. — Поговоримо про це пізніше.

— Ні, ми поговоримо зараз! — не вгамовується вона, роблячи крок до мене й нервово жестикулюючи. — Ти постійно приймаєш рішення одноосібно! Я порадила тобі ідеальну жінку з рекомендаціями від дипломатів, а ти віддаєш перевагу казна-кому! Хто вона така, ця шмаркачка, яка навіть речі собі нормальні купити не може?!

— Я поясню тобі все згодом, — відмахуюся я від претензій Віти, міцніше притискаючи до себе Давида, який стурбовано закрутився від її гучного голосу. — А зараз я мушу вкласти сина спати. На добраніч, Віто.

Розвернувшись, я крокую нагору масивними мармуровими сходами, залишаючи наречену внизу. Але це лише підливає оливи у вогонь.

— Звісно! Як завжди! — підіймається вона слідом, а її голос переходить на справжній крик, що лунає десь аж під високою стелею будинку. — Це просто нестерпно, Іраклію! Кожного разу одне й те саме! Перш ніж приділити увагу мені, своїй нареченій, ти годинами возишся з цим малим! Я в цьому домі завжди на другому місці! Тобі взагалі начхати на мої почуття, на мої бажання, на мої поради! Я втомилася бути для тебе декорацією, поки ти носишся зі своїм сином! Доки це триватиме?

Кожне її слово відбивалося болем у скронях. Усе це отруює повітря навколо. Мене це страшенно не просто обурює, а роздирає зсередини й викликає глибоку образу. Бо це справді ненормально. Віта останнім часом різко переходить межі, і мені це починає страшенно не подобатися. Вона відверто підкреслює нелюбов до мого сина, і я не можу це ігнорувати.

Адже якщо жінка справді любить чоловіка, вона любить і його дитину. А Віта бачить у Давидові лише баласт, суперника, який відбирає мою увагу та ресурси. Я знаю, що їй байдуже до малого. Віта цього ніколи й не приховувала. Бо їй важливі лише власна гординя та контроль над моїм життям.

Видихнувши, дякую небесам, що малий не прокинувся. Заходжу з ним до дитячої кімнати і акуратно вкладаю Давида в ліжко. Роззуваю його, вкриваю м’якою ковдрою та цілую у чоло. Син зітхає уві сні і, поклавши кулачок собі під щоку, тихо спить. Ледь всміхаюся, бо він — моє справжнє щастя.