Глава 7

ВЕРОНІКА

Заглиблена в роздуми, я ледь не пропустила свою зупинку. Вийшовши з транспорту, одразу прямую до магазину за продуктами. Поки Ігор у відрядженні, купую все по мінімуму – сподіваюся цього місяця покласти більшу суму на кредит.

Задумано підходжу до улюбленого магазину. Ще не встигла зайти всередину, як знову задзвонив телефон. Цього разу – найкраща подруга. Зітхаю, зупиняюся осторонь і приймаю виклик.

— Привіт, Вероніко! Ти ще на роботі? – якось спантеличено питає вона.

— Привіт, Алло! Я вже майже вдома.

— Зайнята?

— Та ні. Якраз у магазин хотіла зайти, – здивовано відповідаю, бо не можу збагнути, чому подруга така напружена сьогодні.

— В який саме магазин? – не відстає Алла.

— Той, що поруч із моїм будинком.

— Гаразд, іди, – розпоряджається вона, а потім додає: – Я зараз під’їду.

— Алло, щось сталося? – запитую з повним нерозумінням.

— Люба моя, я все розповім при зустрічі. А поки що – поквапся.

Здивовано дивлюся на телефон, коли подруга різко обриває дзвінок. Відчуваючи напруження, швидко заходжу до магазину. Незрозуміле занепокоєння охоплює тіло, а в сонячному сплетінні осідає важкість. Алла нічого конкретного не сказала, але серце вже не на місці.

Купую лише найнеобхідніше та поспішаю до каси.

Кожна секунда здається вічністю, а черга з трьох людей – нескінченною. Я все більше нервую.

Розрахувавшись, виходжу з магазину й одразу шукаю очима машину Алли. Вона щойно під’їхала.

Тремор вже охоплює моє тіло. Останнім часом мене переслідують невдачі, тому на хороші новини не чекаю.

Сідаю на переднє сидіння, ще раз вітаюся і насторожено поглядаю на подругу – вона виглядає стурбовано.

— Алло, що сталося?

— Вероніко… – вона замовкає, а потім, пильно глянувши на мене, здавлено додає: – Коротше, Вероніко, ти моя найкраща подруга, але сьогоднішній день може стати останнім днем нашої дружби...

Алла опускає погляд, і по моїй нервовій системі пробігає мороз. Від хвилювання здають нерви.

— Алло, поясни… Що ти маєш на увазі?

Подруга різко заглядає мені в очі й серйозно випалює:

— Я маю на увазі тебе та твого Ігоря...

— Тобто… – нервово кліпаю, мені раптом стає лячно. – Щось трапилося з Ігорем?

Алла важко зітхає й невдоволено шипить:

— З твоїм Ігорем усе добре. Я б навіть сказала – прекрасно. Але, Вероніко, не ображайся… Він покидьок.

Я нервово ковтаю, дивлюся на подругу широко розплющеними очима. Її слова звучать різко і несподівано.

— Поясни! – сухо вимагаю я.

Подруга глибоко вдихає, а тоді, видихнувши, питає:

— Де зараз твій Ігор?

— У відрядженні, – впевнено відповідаю.

— Якби ж то так... – озлоблено шипить Алла. Вона мовчки дивиться на мене кілька секунд, а потім впевнено заявляє: — Я знаю, що після сьогодні ти зненавидиш мене, але я мовчати не можу. Ти моя подруга, і я не хочу, щоб ти носила роги... Твій Ігор у місті, і зараз він у своїй квартирі разом із коханкою. Тій самій квартирі, яку ви нібито здаєте в оренду.

Моє серце завмирає на мить.

— Алло, скажи, що це неправда! Про що ти взагалі? – питаю не своїм голосом.

— Поїхали, покажу. Побачиш сама... – кидає подруга. – Я мовчала місяць. Ігор мав тобі сам усе розповісти, але, я так розумію, він цього не зробив.

— Чого не зробив? Що він мав мені розповісти? – спантеличено перепитую, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Вероніко, Ігор зраджує тобі…

Ця звістка для мене – мов грім серед ясного неба. Лише тепер до мене доходить суть слів подруги, але я не хочу в це вірити.

— Це неправда! – рівними губами шепочу.

— Я знаю, що ти мені не віриш, – серйозно каже Алла. – Тому поїхали, побачиш все на власні очі.

Сльози моментально стають в моїх очах. Я витираю їх, безпорадно дивлячись на подругу. Відчайдушно намагаюся не вірити їй.

— Поїхали, – шепочу я, бо переконана, що все це наклеп.

Не хочу вірити в те, що подруга каже правду. Це просто якась помилка! Жахлива помилка! Вона, мабуть, обізналася. Ігор не може мені зраджувати…