○◇○ РОЗДІЛ 29: ХИБНА ДОЛЯ○◇○

(Під час революції Рональда)

Ернест ходив тронною залою туди-сюди, розмірковуючи, як все до цього дійшло. Грегорі, Антоніо та Бартоломео мертві, Джонатан десь переховується після втечі Джо Дермана з вʼязниці. У нього залишився лише один козир в рукаві — сам диявол Люциус. А точніше — договір з ним. Однак, якщо Ернест загине від рук революціонерів, то негайно потрапить до Пустелі Тіней як грішник. Потрібно будь-яким способом знайти вихід або залишитися живим... Ернест сідає на свій трон та, схиливши голову на долоню, поринув у роздуми. Відколи це почалося? Коли він звернув не на той шлях? Коли був перший сигнал того, що скоро його правлінню прийде кінець?

І тут в його спогадах виникають ясні салатові очі, які дивилися на нього з такою ненавистю, каштанові, як деревна кора, пасма волосся... Раптом він бачить повністю обличчя юнака, який як дві краплі води схожий на його брата Карлоса, й все розуміє. Юнак, схожий на Карлоса, з прізвищем Дерман у «Срібній троянді»... Пограбування флоту... Смерть Антоніо... Смерть Грегорі... Організація «Біла Сова»... Роздача продуктів та медикаментів «Білою Совою» мешканцям столиці... Революція... Усе зводиться лише до одного...

— Рональд... Ти живий! Жалюгідний хлопчисько, як ти вижив?! Як... Не може бути... Тебе виростив цей нікчемний коваль Джо! Я... Я вб'ю тебе, як і твого батька... Дідько, я прикінчу тебе, незважаючи ні на що! А потім твоя маленька революція закінчиться так само раптово, як і почалась! Ніхто не сміє йти проти мене! Навіть моя власна кров! — промовляв, стиснувши кулак й зціпивши зуби, розлючений Ернест.

Люциус спостерігав за королем із-за тіні та непомітно усміхався. Схоже, пʼєса скоро дійде до свого безповоротного фіналу.

Почувши кроки за дверима, Ернест узяв до рук келих з вином. Кілька секунд — і правитель, помітивши племінника, привітно посміхнувся.

— Ну привіт, дорогий племіннику. Я так чекав твого візиту. І ось ми нарешті зустрілись. — голос Ернеста дійсно звучав привітно, але хлопця все одно не залишало почуття тривоги. «Що твориться в голові цього вбивці?» — виникло в голові Рональда, і він насупився. — О, ти не знаєш, як я чекав нашої зустрічі, дорогий дядечку, — юнак ледь помітно посміхнувся.

— Тоді, може, вип'ємо за знайомство, що скажеш? — знову привітно запитав король.

— НЕ ПРИКИДАЙСЯ ТАКИМ ДОБРИМ! Я ПРИЙШОВ СЮДИ НЕ ВИНО З ТОБОЮ ПИТИ! — закричав Рональд. — ЕРНЕСТ ФОН ЕДЕРН, Я, РОНАЛЬД ФОН ЕДЕРН, викликаю тебе на шахову ДУЕЛЬ! МОЯ СТАВКА... — не встиг договорити юнак, як чоловік піднявся з трону та підійшов до нього, продовжуючи привітно посміхатися.

— Ти став таким дорослим, Рональде. Викликаєш свого дядечка на шахову дуель з такою впевненістю. — Ернест торкається до щоки Рональда й дивиться йому прямо в очі. — Я пишаюся тобою. Ти виріс таким сильним. Але знаєш, ми з тобою зовсім нічим не відрізняємося один від одного. Ми обидва хочемо влади й обидва сильно забруднили свої руки в крові заради досягнення мети, ми обидва йшли по головах заради неї. Хіба це не так? Адже це ти потопив корабель мого підлеглого, це ти убив усіх вірних мені людей? Це все ти. Ми з тобою зовсім не відрізняємося. — голос правителя звучав настільки спокійно й рівно, що вводив в транс.

Рональд немов під гіпнозом повторював в голові думки: «Навіщо я намагаюся чинити опір реальності? Це все даремно. І намагаюся вбити короля? Але ж він мій дядько. Не можна так. Я нічого не можу змінити». Ернест швидко змінився у виразі обличчя й, нашепотівши хлопцеві на вухо «Тобі мене не перемогти», покликав варту.

— До в'язниці його! Вибити з нього останній дух! Але не вбивати, його повинен убити я, — наказав король, і варта, схопивши Рональда, повела його у в'язницю.

Ернест сів задоволений назад на трон. Зовсім скоро він позбудеться свого племінника, й більше ніхто не посміє навіть подумати повстати проти нього. Раптом позаду короля з чорного туману з'являється, очевидно, сам злий демон Люциус у своїй людській подобі.

— Сподіваюся, ти пам'ятаєш про нашу угоду, — вимовляє демон, і король киває головою.

— Звичайно пам'ятаю. Я вб'ю його швидко, щоб не мучився. Знесу голову мечем, як колись зніс голову його батькові.

— Тоді я ненадовго відлучуся, — демон зник у тумані. У нього були свої плани щодо юного бунтівника, про які він не говорив королю. Адже демон вже давно відчув потік сильної світлої магії біля хлопця.

Невдовзі Рональд був прикутий до кам'яної стіни темниці за руки кайданами. Хлопця били, не шкодуючи сил на удари, що припадали в основному на живіт і на обличчя. Юнак двічі спльовував на підлогу кров і незабаром знепритомнів. Вартові вирішили піти, поки бранець не прийде до тями. Тим часом, поки варта була відсутня, з Рональдом почав розмовляти за допомогою телепатії Люциус.

— Бідолашний Рональде. Ти так хотів відібрати у свого дядька трон, але так швидко й легко програв. Я можу тобі допомогти. Укладемо невеличку угоду? — пролунав напружений монотонний голос, який, здається, пробирав до кісток і втягував в транс.

— Що за угода? — запитав Рональд у відчаї. Усе, чого він досягнув лише за два роки, здається йому марно втраченим часом.

— Я допоможу тобі здійснити революцію, але натомість ти станеш моїм слугою, моїми очима, ротом і руками в цьому світі. Якщо коротко — позичиш мені своє тіло.

— Я... — Рональд не встиг подумати про відповідь, як камінь на його мечі, який безпечні вартові забули конфіскувати, засвітився яскравим світлом, і в телепатичній розмові з'явився новий співрозмовник.

— Не слухай його, Рональде! Ти ж не хочеш стати його маріонеткою, як твій дядько, правда ж? — пролунав у голові юнака приємний голос, він лунав ніжно й дзвінко, немов голос ангела.

Люциус тільки зло буркнув й повернувся до Ернеста. Але все ж його плани йдуть так, як потрібно. Адже Люциус нарешті зрозумів, що Рональд — це перероджений Фрідріх. А отже, демон скоро нарешті зможе поквитатися в бою з колишнім найкращим другом та тепер найлютішим ворогом. У тронній залі Люциус вмовив Ернеста зіграти з Рональдом в шахи.