Глава 5

ГЛАВА 5

Кемстар, будинок Натана Альбера

Еулін Бор

Як виявилося, жили мої нові знайомі у власному будинку. Маленький, двоповерховий, досить скромний. Зовсім не те, до чого я звикла. Але як не дивно, він мені з першого погляду сподобався. Відчувалася тут якась затишна надійність. Перед будинком навіть клумби з квітами були висаджені. Підозрюю, що останнє – робота Найі. Навряд чи чоловіки стали б з квіточками морочитися.

Всередині теж було затишно. Прості, але добротні меблі, прикрашені мереживними серветками і всілякими дрібничками. Знову ж, підозрюю, що створення комфорту тут – цілком і повністю заслуга дівчини. Це аж ніяк не в’язалося з тим враженням, що виникло у мене про неї спочатку.

Я гадала, що все райни – холодні і зарозумілі. Нехай Найя і напівкровка, але мимоволі я приписувала і їй ці якості. До того ж те, що вона найманка, теж навіювало певні стереотипи. Як виявилося, я сильно помилялася!

Найя вдома якось відразу розслабилася, стала більше посміхатися і зняла з лиця маску деякої відчуженості. Запросила всіх до невеликої вітальні, де незабаром вже запалав камін, і атмосфера стала ще більш затишною.

 – Чай усі будуть? – з теплою посмішкою запитала дівчина.

У мене язик не повернувся відмовитися, настільки це було запропоновано від душі.

– Із задоволенням, – кивнула господині.

Чоловіки теж були не проти чаю. Все ж таки повечеряти їм нормально так і не вдалося через бійку в таверні.

Всі зібралися навколо невеликого столика біля каміна, де стояли два крісла і диванчик. Я, зрозуміло, вибрала одне з крісел, не відчуваючи себе поки що своєю в цій компанії.

Поки Найя клопотала на кухні, Натан завів цікаву для мене розмову:

 – Ти хотіла дізнатися про умови.

 – Може, для початку давайте познайомимося? – з докором зауважила Найя, визирнувши з-за дверей. І я зрозуміла, що кухня в сусідньому приміщенні.

Анітрохи не змінивши вираза обличчя, Чорний Ящір коротко представився:

 – Натан Альбер.

 – Твоє ім’я мені відоме, – усміхнулася я. – У тебе ще прізвисько доволі промовисте. Чорний Ящір.

На мене зиркнули не надто приязно, і я подумки зітхнула. Декому не завадило б бути простішим!

 – Я командир нашого загону, – повідомив він те, що, з моєї точки зору, і так очевидно. – Це Пітер Джамен. Він наш особистий артефактор і фахівець з усього, що пов’язано з магічним приладдям.

Хлопець чомусь зніяковів, але привітно посміхнувся.

 – А я Найя, – знову виглянула дівчина і помахала рукою. – Названа сестра цього непривітного суб’єкта.

Я мимоволі посміхнулася. Схоже, проблеми зі спілкуванням у Натана не лише зі мною. Бачачи, що тепер все запитально дивляться на мене, назвала частково вигадане ім’я:

 – Еулін Бор.

 – Дуже приємно, – першою відреагувала Найя, виносячи з кухні тацю з чайником, чашками і вазою з печивом. – Наскільки ми зрозуміли, ти цілитель. Судячи з аури, середнього рівня.

 – А ти... – повагавшись, заговорила я. – Ніколи раніше не бачила такого кольору магічної енергії. Блакитно-зелена, наче аквамарин.

 – У всіх райнів і тих, хто успадкував їх силу, вона така, – ледь помітно, але обличчя дівчини спохмурніло. Мабуть, все, пов’язане з райнами, їй не надто приємно. – Ментальна магія.

 – У нас про неї майже нічого невідомо, – підтримала я розмову. Розпитати про це дійсно було цікаво. – Урізані ментальні здібності є і в цілителів. Але, як правило, їм для цього потрібно занурити людину в транс або грубо впливати на мозок. Єдині ментальні можливості, які даються цілителів відносно легко – це здатність відчувати емоційний фон. А на що здатні справжні ментальні маги?

Найя хотіла відповісти, але Натан перервав її різким помахом руки.

 – Перш ніж дізнаватися наші секрети, варто переконатися, що нам з тобою йти одним шляхом. Та й самій не завадило б відповісти на кілька відвертих запитань.

 – Справедливо, – видавила я, хоча всередині сколихнулося роздратування. – Але спочатку поговоримо про умови.

Найя підбадьорливо мені посміхнулася, простягаючи чашку з чаєм. Я посміхнулася у відповідь і зробила ковток. Хороший чай. Явно не з таких дорогих сортів, які подавали в будинку Андрасів, але досить пристойний. Спробувала і печиво, напевно, приготоване Найєю. Воно буквально тануло у роті. Цікаво, що змусило цю дівчину стати найманкою? Адже вона наче створена виконувати роль берегині домашнього вогнища! Чи одне іншого не виключає?

 – Зазвичай у загонах найманців прибуток розподіляється так, – сухо заговорив Натан. – Десять відсотків від загальної суми йде в казну гільдії. Решта розподіляється частками. Командиру загону дві частки, іншим по одній. Кращих умов ти ніде не знайдеш. Жити будеш тут, із нами. Так буде зручніше. Витрати на харчування та інші господарські потреби кожен вносить в рівній мірі.

Ось останнє, мабуть, порадувало найбільше. Я навіть не мріяла про те, що мені запропонують переселитися сюди!