Глава 4

ГЛАВА 4

Кемстар, таверна «Дикий Бик»

Еулін Бор

При моїй появі розмови за столиком строкатої компанії стихли. На мене втупилися три пари очей: чорні з золотавими іскорками, пронизливо-блакитні та сірі. Причому в кожних читалися різні емоції. Натан дивився на мене як на блоху, що стрибнула на його одяг, чим викликав в мене обурення. Найя – з цікавістю. Артефактор Пітер же із захопленням та інтересом суто чоловічого гатунку.

Останнє повеселило і трохи нівелювало негативні емоції, викликані поглядом Чорного Ящера. Це треба ж, хлопчині я сподобалася як жінка! Тільки ось я його сприймала, скоріше, як дитину, хоча він за віком відповідав моєму нинішньому тілу. Взагалі вражає, що Натану вдалося домовитися про те, щоб його зарахували в найманці. Адже видно, що хлопець зовсім не пристосований до такого життя. Щупленький, з дитячими рисами обличчя і лише віддаленим натяком на м’язи. Типовий вчений, але аж ніяк не найманець! Ну та гаразд, домовився якось з гільдією, і добре.

 – Доброго вечора! – привітала я всіх. – Ви дозволите мені присісти за ваш столик?

 – Вважаємо за краще вечеряти у власній компанії, – відшив мене Натан, змірявши неприязним поглядом.

Усередині сколихнулася хвиля роздратування, і вся моя симпатія до нього, що виникла після розповіді Сивого Рода, миттю зникла. Ну до чого ж невихований тип!

 – Вечеряти я з вами не збираюся, – змінила тон на такий самий прохолодний. – Поговорити хочу.

 – Натане, може, вислухаємо її? – несміливо запропонував Пітер.

Найя же щось прошепотіла йому на вухо. Так тихо, що навіть я зі своїм загостреним слухом не почула. Після чого Ящір неохоче махнув рукою на вільний стілець.

Відчуваючи дедалі більшу невпевненість в тому, що справа налагодиться, я сіла за стіл. Опинилася якраз навпроти Натана, і деякий час ми міряли одне одного поглядами.

Знову виникло настільки важке відчуття, що захотілося відвести очі. Ну точно ящір! Хижак, який усвідомлює свою силу і всіляко демонструє, що від нього варто триматися якнайдалі. Схоже, цей чоловік поділяв оточуючих на своїх і чужих. Напівтонів для нього просто не існувало. І щось брали великі сумніви в тому, що захоче включити до числа своїх мене! Аж надто красномовним був прийом, який він мені влаштував.

 – Говори, – сухо запропонував Натан. – У тебе є хвилина.

Ось же засранець! Навіть захотілося наплювати на все і повернутися за свій столик. Але я стрималася. Буду виглядати жалюгідно, якщо дозволю йому настільки вивести мене з рівноваги.

 – Я хотіла б вступити до вашої команди, – сказала прямо, розуміючи, що ходіння здалеку обернеться тим, що дійсно турнуть з-за столу.

 – Не цікавить, – послідувала жорстка відповідь, після чого Натан демонстративно повернувся до тарілки зі смаженим м’ясом.

 – Чому? – не побажала я задовільнятися такою відповіддю. – Ви навіть не вислухали, якими вміннями я володію. А у вашій команді всього три людини. Гадаю, четвертий був би не зайвим.

 – Сказав уже: ні! – рикнув він, знову втупивши в мене свої чорні очиська. – Твоя хвилина закінчена.

Та пішов він! Гордість взяла верх, і я піднялася з-за столу. Відчувала, як горять щоки після перенесеного приниження, і розуміла, що, напевно, оточуючі нас найманці все чудово зрозуміли.

Йдучи до свого столику, відчувала на собі глузливі погляди. На щастя, ніяких жартів не було – мабуть, моя демонстрація сили з Адріаном подіяла як треба.

Намагаючись не показувати, як сильно мене зачепила грубість цього гада, сіла на своє місце і обвела холодним поглядом зал. Ті, хто в цей момент витріщався на мене, відвернулися, хоч і посміхаючись. Як не дивно, але Адріан, якому я ледве не зламала руку, посміхався співчутливо. Навіть перестала відчувати до нього неприязнь. Цілком нормальний хлопець виявився. Може, й справді варто попроситися в його команду?

За столиком же Натана про щось жваво сперечалися. Чорний Ящір явно був незадоволений тим, про що говорили його друзі. Огризався і невдоволено кривився. І з чого він так мене не злюбив з першого погляду, цікаво? Я ж нічого поганого йому не зробила. Міг би і вислухати по-людськи. Втім, «по-людськи» – це не про нього. Ящір, одним словом!

Не встигла я наважитися на що-небудь інше, як до таверни з шумом влетіли семеро. Найманці були вже напідпитку, голосно реготали і ще з порога крикнули Сивому Роду:

 – Нам вина та їдла! Тягни все, що є! Гуляємо!

Господар таверни скривився, з незадоволенням оглядаючи клієнтів. Навіть пробурмотів:

 – От саме вас бачити тут я не дуже радий.

 – Хто це такі? – я схопила за руку подавальницю, яка пробігала повз.

 – Команда Скаженого Гастона. Страшенні головорізи, – прошепотіла вона. – Від них краще триматися подалі.

Дівчина продовжила свій шлях, а я подумала про те, що серед найманців зустрічаються найрізноманітніші особистості. І не варто їх ідеалізувати.

Вибравши собі стіл, новоприбулі так само галасливо влаштувалися за ним, обмінюючись привітаннями зі знайомими. Деякі кривилися, інші відповідали, але видно було, що ця компанія викликає суперечливі почуття. Коли ж я помітила серед них двох своїх знайомих з ринку, всередині похололо. Демони! Не вистачало тільки нарватися на трактирну бійку! Зв’язуватися відразу з сімкою здорових мужиків не хотілося. Результат може бути непередбачуваний. Може, не помітять? Адже вже встигли десь накидатися.