Глава 2

ГЛАВА 2

Кемстар

Еулін Бор

У банку, на щастя, все пройшло без неприємних сюрпризів. Заплативши невеликий відсоток, я зняла зі свого рахунку п’ять тисяч айнів. Сподіваюся, цього виявиться достатньо для вступного внеску до гільдії і проживання на перший час. Промайнула думка про те, що взагалі-то мене можуть туди і не прийняти, але я старанно її відганяла.

У будівлю ратуші, де знаходилися представництва різних гільдій, я заходила з деяким хвилюванням. Навіть сторопіла, не знаючи, куди йти, і дивлячись на чиновників, які снували всюди з заклопотаним виглядом. Схопила одного за руку, вирішивши розпитати дорогу. Той підняв очі від папірця, який на ходу переглядав, і подивився з невдоволенням.

 – Чого вам?

 – Де знаходиться представництво гільдії найманців? – поспішно запитала, поки він знову не помчав по своїм справам.

 – Третій поверх.

Він уже хотів покрокувати далі, але я здогадалася запропонувати йому гроші за допомогу:

 – Дам два айни, якщо проведете і розповісте, як тут і що.

 – Три, – швидко промовив чиновник, озираючись на всі боки. Мабуть, щоб ніхто з колег не перехопив готового платити відвідувача.

 – Згодна, – вирішила я не розмінюватися на дрібниці. Допомога обізнаної людини зараз неоціненна!

Поки ми спритно лавірували спочатку до сходів, а потім по коридору на третьому поверсі, чоловік ввів мене в курс справи. Спочатку слід звернутися в реєстраційну палату, де запишуть мої дані. Потім я повинна буду пройти іспит на профпридатність. Якщо не пройду, внесок за реєстрацію мені ніхто повертати не буде. Інакше так кожен нікчема став би забирати час у важливих людей! Саме так висловився чиновник, поблажливо поглядаючи на мене. Схоже, він вважав, що я як раз таки і належу до тих, з кого гільдія найманців здере гроші за реєстрацію і відправить геть.

 – А якщо пройду, тоді що? І скільки становить цей самий внесок?

 – Сто айнів, – приголомшив чоловік.

Ну, нічого собі у них тут розцінки! Та це половина моєї місячної зарплатні в клініці Габора! А це, між іншим, вважалося навіть дуже пристойним заробітком!

 – Наскільки розумію, цим не обмежиться, – невесело усміхнулася. – І якщо пройду іспит, з мене ще що-небудь зажадають.

 – Ну, це як водиться! – теж посміхнувся чиновник. – П’ятдесят айнів за видачу жетона, а також регулярний річний внесок в розмірі ста айнів. Ще й відсоток від доходів.

Натуральний грабіж! Ідея стати найманкою здавалася все менш вдалою. Зупиняло від того, щоб негайно забратися звідси, тільки те, скільки вже витратила на зброю та одяг. Буду сподіватися, що оплата праці найманця виявиться достатньою, щоб покрити такі витрати!

Хотіла розпитати чиновника ще й про це – скільки зазвичай платять людям цієї професії – але він уже пригальмував перед дверима з позолоченим написом: «Гільдія найманців. Реєстратура».

 – Прийшли, – оголосив мій провідник очевидну річ і помчав геть так швидко, що я й моргнути не встигла.

Подумки вилаявшись, набрала в груди побільше повітря і постукала в двері. Почула невиразний вигук зсередини і прийняла це за запрошення увійти.

Чиновник, який сидів за столом, на найманця не був схожий зовсім. Швидше, на канцелярського щура. Худий, непоказний, миршавий. Навіть зростом не набагато вищий за мене. Але я одразу подумала про те, що на такій роботі хизуватися м’язами необов’язково. Напевно, робота лише паперова та нудна. Заповнювати документи і виманювати у всіляких дурників гроші. З цим і такий хлюпик упорається!

Чоловік щось швидко писав в гросбусі, який лежав перед ним, і не звертав на мене жодної уваги.

Я кашлянула, привіталася і пройшла вглиб приміщення. На мене поглянули без особливого інтересу, потім знову занурилися в своє заняття. Між іншим, навіть на привітання не відповів, чурбан невихований!

Вирішивши, що теж не стану з ним церемонитися, сіла на стілець, вочевидь, призначений для відвідувачів, і почала оглядати кімнату.

М-да, порожньо тут якось... Окрім громіздкої шафи, сейфа, стола і кількох стільців, тут нічого й не було. Правда, помітила двері до суміжної кімнати, але залишалося тільки здогадуватися, що за нею знаходиться. Може, якийсь архів.

Нарешті, чиновник дописав щось і підняв на мене запалені очі.

 – Слухаю вас, – сказано було так, наче мені робили величезну послугу.

Виглядало так, ніби я змушувала його виконувати не свою роботу, а звалювала власну. Цікаво, всі чиновники такі? Якщо так, сподіваюся, стикатися з ними доведеться якомога рідше!

 – Я хотіла б вступити до гільдії найманців, – озвучила ціль свого візиту.

Мене зміряли вже звичним поблажливо-глузливим поглядом, і я подумки зітхнула. Ну чому чоловіки ніколи не сприймають жінок серйозно? Зрозуміло, доки їм по голові не настукаєш. Але з цим хлюпиком навіть гріх зв’язуватися! Це як дитину образити. Залишається терпіти і сподіватися, що знайомство швидше закінчиться.

– Вступний внесок – сто айнів, – оголосив чиновник уже відому мені інформацію.