Розділ 1. Вечір, який нічого не віщував (хоча міг би)

Сьомий поверх, панорамне вікно від підлоги до стелі, і за ним — місто, що повільно засинає. Артем сидів на підвіконні, підібгавши ноги, і дивився на захід сонця. Небо було схоже на той самий градієнт, який він учора намагався відтворити в CSS для курсової: від ніжно-персикового до глибокого індиго. Тільки в браузері воно виглядало як дитячий малюнок, а тут — як шедевр.

Квартира була нова, з тих, де все блищить і пахне свіжим ремонтом. Мінімалізм, розумний дім, голосове керування світлом. Артем пишався, що живе сам (ну, майже — батьки купили, щоб «було де вчитися», а сам він вважав це своєю першою дорослою берлогою). На столі — ноутбук з відкритим IDE, недописаний код, і чашка кави, яка вже давно охолола.

За вікном, десь у височині, пролетів літак. Маленький, схожий на сріблясту рибку, він повільно знижувався, прямуючи до аеропорту за містом. Артем провів його поглядом, а потім помітив вертоліт, який сідав на дах сусіднього бізнес-центру. Гвинти блимнули в променях призахідного сонця, і хлопець мимоволі посміхнувся: «Ось би так — взяти і полетіти кудись. Без сесії, без дедлайнів».

Він потягнувся до чашки, але раптом рука завмерла в повітрі.

Спочатку здалося, що просто закрутилася голова — буває, якщо довго дивитися в екран. Але ні. Повітря навколо ніби стало густішим, важчим. Артем спробував вдихнути — і не зміг. Груди стиснуло, немов хтось невидимий наступив на них зсередини. Він хотів крикнути, але голос застряг у горлі.

«Що за...» — промайнуло в голові, і тут же щось інше, чуже, відповіло: «Тихенько. Не пручайся».

Артем закляк. Він чув цей голос не вухами — він звучав десь усередині черепа, наче хтось підселився в його думки і тепер розкладав там свої речі.

«Хто ти?» — подумки закричав він.

Але відповіді не було. Натомість тіло перестало слухатися. Очі заплющилися, коліна підкосилися, і він м'яко сповз на підлогу, встигнувши лише подумати: «От дожився — навіть непритомнію якось по-дурному».

...

Скільки минуло часу, він не знав. Коли розплющив очі, за вікном уже стемніло. Місто сяяло вогнями, десь далеко блимав маяк на даху хмарочоса. Артем лежав на підлозі біля вікна, під головою — подушка (звідки вона взялася? Він же не брав). У квартирі було тихо, тільки холодильник муркотів на кухні.

Він сів, потер скроні. Пам'ять слухняно підкинула картинку: ось він дивиться на літак, ось йому стає зле, ось... далі — провал.

«Гаразд, це був просто напад паніки. Буває. Треба більше спати», — подумав Артем, але тут же відчув щось дивне. Не біль, не нудоту — просто присутність. Ніби в кімнаті хтось є, окрім нього. І цей хтось — усередині.

— Агов? — вголос сказав він, відчуваючи себе ідіотом.

Тиша.

— Ну і добре, — буркнув Артем і спробував підвестися. Вийшло не з першого разу: тіло було якесь не своє, важче, ніж зазвичай. Він обперся на підвіконня, глянув у відображення скла. Звідти дивився той самий хлопець — скуйовджене темне волосся, футболка з логотипом улюбленої гри, — але очі... Очі були наче трохи інакші. Глибші, чи що. І в них промайнула тінь чогось такого, чого Артем точно не відчував раніше.

— Я збожеволів, — констатував він. — Точно.

І тут у дверях пролунав стукіт.

— Артеме! Ти там живий? — голос сестри, Даринки. Їй шістнадцять, і вона завжди заходить без запрошення, але сьогодні чомусь стукала. Мабуть, батьки навчили.

— Живий, — відгукнувся він і сам здивувався, як хрипко прозвучав голос.

Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула русява голова з навушниками на шиї.

— Ти чого на підлозі? — Даринка оглянула його з ніг до голови. — Знову цілодобово кодиш? Я тобі казала, що від того комп'ютера в тебе мозок перегріється.

Артем хотів відповісти щось звичне, жартівливе, але рот відкрився сам собою, і з нього вилетіло:

— Твій брат тепер не зовсім твій брат. Але чай я б випив.

Даринка завмерла. Підозріло примружилася.

— Ти щойно що сказав?

Артем і сам закляк. Він не хотів це казати. Слова наче взялися з нізвідки. Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла якась не своя — трохи нахабна, трохи зверхня.

— Жартую, — видавив він. — Голова болить. Дай води, будь ласка.

Сестра ще з півхвилини свердлила його поглядом, потім знизала плечима:

— Дивак. Зараз принесу. І мама казала, щоб ти спустився вечеряти, бо вона запекла курку.

Вона вийшла, а Артем притулився потилицею до холодної стіни. У скронях пульсувало, і десь на межі свідомості він чув тихий, задоволений сміх.

«Непогано вийшло. Мені тут подобається».

Артем заплющив очі.

«Хто ти, в біса, такий?»

«А ти як думаєш? Я — той, хто тепер живе з тобою. Сусід по голові. І, до речі, я б на твоєму місці не їв ту курку. У неї занадто багато спецій».

Артем відкрив очі й подивився на своє відображення. Тепер він точно знав: щось усередині нього є. І це щось, здається, збиралося залишитися надовго.

— От халепа, — сказав він уголос.

І десь глибоко в підсвідомості пролунало задоволене: «О, ще й як».