Пролог

— Вставай, доню, вставай! Швидше... прокидайся! Доню!

Ніна повільно розплющила очі, важко проморгавшись. Її вихопив зі сну різкий, гарячий шепіт матері. Горпина схилилася над ліжком, тримаючи в руках маленький каганчик. Кволий вогник вихоплював із темряви її перелякане обличчя.

— Вставай, дитино… негайно! Ну ж бо! — затамувавши подих, благала вона й допомагала доньці піднятися. Її пальці дрібно тремтіли.

Ніна розгублено сіла, не розуміючи, що коїться. Сонно потерла повіки й озирнулася довкола. В хаті панував морок. Лише тьмяне світло гніту та бліді місячні плями з вікна ходили по стінах. Неподалік мирно сопіла маленька Христя. На підвіконні гучно, як ніколи, цокав годинник. За вікнами — глуха ніч. То чому мати підняла її в таку пору?

— Мамо… ти чого така стривожена? Що сталося? — захриплим від сну голосом спитала Ніна. Вона вдивлялася в напівтемну кімнату. — Де тато?

— Тихіше! — шикнула жінка, різко обернувшись до дверей і прислухаючись до нічних звуків. — Тікати зараз будемо!

— Як це — тікати...? Зараз...? — Ніна мало не підстрибнула на ліжку. Зіниці в паніці розширилися, а тілом поповз липкий холод. Серце заходилося в шаленому ритмі. Вони ж планували завтра, наступної ночі!...

— Чекісти вже на нашій вулиці, — зриваючись на плач, видихнула Горпина і гарячково перехрестилася. — Чула, як вони грюкали в хату до Колмиків. Кричали так, що аж сюди було чути... Може, заарештували вже нещасних, Бог його знає! Треба бігти, доки до нас не дійшли. Швидко буди Христю, доки батько на кутку за сусідським тином чатує. А я зараз речі, що ми готували вхоплю...

Ніна миттю схопилася на ноги. Час ніби збожеволів і полетів у рази швидше. Секунди витікали крізь пальці. А якщо загін уже під ворітьми? Навіть старий годинник на підвіконні почав бити в барабани: тік-так, тік-так.

У хаті знявся тихий, але страшний хаос. Мати поставила каганчик на стіл і почала метатися від скрині до печі. Рухи її були уривчастими, нервовими: вона хапала заздалегідь приготовані вузли з харчами, теплу юпку, шматок сала, сухарі, полотняну торбу з сушеними яблуками. Брала все підряд, аби тільки встигнути, аби тільки вберегтися.

Ця проклята невідомість руйнувала всі їхні плани. Адже ще вранці вони узгодили точну дату для втечі, а тепер доводилося кидати все напризволяще.

Кинувшись до сестри, Ніна попутно схопила її стару вишиванку, що висіла на гвіздку біля ліжка. Дівчинка мирно спала, розкинувши рученята. Її світле волосся розсипалося по подушці.

Цок.

— Христю, прокидайся! — Ніна в паніці почала обережно, але сильно термосити її за плечі. — Ми мусимо йти.

Дівчинка розплющила очі й неохоче підвелася, не розуміючи, чому її будять посеред ночі. Її великі карі очі зупинилися на переляканому обличчі сестри.

— Ніно... що таке? Ми кудись йдемо? — вона перевела погляд на бліде місячне сяйво, що зазирало у вікно хати.

Цок.

— Так, люба, йдемо. Ну ж бо, вставай... — дівчина допомогла Христі піднятися, тримаючи вишиванку під пахвою. Холодний страх повністю заполонив її думки.

Христя зиркнула на сполохану маму, яка гарячково крутилася біля скрині з торбами й одягом, а потім знову подивилася на Ніну.

— А чому мама речі збирає? Що, гра вже почалася? — зацікавлено запитала мала, спускаючи ніжки з ліжка.

Цок.

На вулиці люто зайшовся гавкотом їхній пес. Мати миттю завмерла і підскочила до вікна. Потім швидко обернулася й зашипіла до доньок:

— Швидше! Ой Боже, що ж коїться, що ж коїться...

Цок.

Тіні від постатей на стінах, що колихалися від каганця, тепер здавалися довгими, моторошними потворами.

— Так, почалася... — ледь чутно відповіла Ніна. Вона притисла долоні до занімілих щік і спробувала вгамувати тремтіння. Ні... це ж ще не кінець... У них є час... має бути! Голос дівчини став серйознішим, вона з надією зазирнула сестрі в очі: — Христю, сонечко, ти ж пам'ятаєш правила нашої гри?

Цок.

Сестричка мовчки кивнула, і Ніна видихнула з полегшенням.

— Тоді зараз ми...

Цок.

Раптом біля хати почулися важкі кроки. Спочатку тихі, на замерзлому кутку, а за мить — уже на порозі. Сінешні двері з тріском відчинилися, впускаючи в хату нічний холод.

Цок. Цок. Цок. Годинник відбивав рівно дванадцяту.