Розділ 10. Євгенія

Розділ 10. Євгенія

Прокинулася Женя на 20 хвилин, ніж задзвонив будильник. Знову їй приснився цей сон... Сон, який мучить її ще з 17 років. З тої самої трагедії... Труснувши головою, дівчина викинула всі ці думки і встала з ліжка. Застеливши його, вона пішла до ванною кімнати. Водні процедури не зайняли багато часу. Голову сьогодні дівчина не мила, тому і встигала все.

Одягнувши халат, Женя стояла на кухні та дивилася у вікно, поки чекала, щоб закипіла вода. “Блін, можливо, мені й справді потрібно було дати Остапу шанс все пояснити? Так, стоп, що за думки? Який шанс? Він тебе обманув.” З думок її вирвав звук кипіння чайника.

Дівчина відключила його та налила в чашку з меленою кавою воду. Запах кави повернув до неї хороший настрій. Раптом, вона згадала, про що вони з Макаром домовлялися. Дзвонити хлопцю так рано Женя не наважилась, тому зайшла в месенджер і написала.

Ж: “О котрій зустрінемося? І де?”

Відповіді від хлопця вона не чекала, тому відразу, щойно повідомлення відправилось, вийшла з листування. Але, виходити з месенджеру дівчина не поспішала. Розблоковувати Остапа було б дурістю, а от сестру — можна.

Глибоко вдихнувши, Женя натиснула на кнопку “Розблокувати”. Одразу, їй почала приходити купа повідомлень. Дівчина почала читати їх.

Я: “Ти все не так зрозуміла!”

“Боже, як банально. Яна, могла і постаратися краще!”

Я: “Нас з Остапом пов’язують лише дружні стосунки.”

Я: “В мене є справжній хлопець, і це не Остап.”

“Стоп, ЩО? Моя сестра приховувала від мене хлопця, дурила? Нормально так!”

Там була купа повідомлень з пробаченнями, та їх Женя читати не стала. Їй, і без того, було тепер над чим задуматися. Дівчина швидко допила каву, помила чашку та пішла до кімнати — одягатися. Сьогодні над вибором вона не заморочувалася, одягла сині джинси з порваними колінами, топ та шкіряну куртку.

На ноги дівчина взула чорні кросівки. Ще раз розчесавши волосся, дівчина взяла з полиці шлем та вийшла з квартири, замкнувши за собою двері на ключ. На вулиці було тепло, світило сонце, на небі — ні хмаринки. Посміхнувшись такій чудовій погоді, дівчина одягнула балаклаву, шлем та сіла на мотоцикл.

Набравши хорошу швидкість, дівчина летіла по головній дорозі. Їй постійно сигналили мужики якісь, махали діти в машинах. Вона всім відповідала посмішкою, хоч її і не видно в шлемі. Шлях до університету пролягав по основній трасі, яка проходить через місто, тому машин тут завжди було досить багато, як і людей.

Женя дуже любила мотоцикли, швидкість. Швидкість — як наркотик. Спробував один раз, вже не відірвешся. Бо як можна не насолоджуватися відчуттям, коли волосся, яке вилізло з шлему, від вітру розлітається в різні сторони, коли по венам, замість крові, тече живий адреналін. Особливо, це проявляється на гонках. Коли ти їдеш, набираєш максимальну швидкість — напруження та емоції в такі моменти беруть верх і ти просто піддаєшся пориву. Головне, не наробити на емоціях купу проблем.

Літаючи в своїх думках та насолоджуючися поїздкою, дівчина під’їхала до університету. Біля входу вона помітила ще один мотоцикл. Женя раніше не бачила його тут, але старалася не думати про погане. Дівчина заглушила мотор, злізла з мотоцикла, зняла шлем й балаклаву, яку поклала в шлем. Залишивши свого “коня” на парковці, вона направилася всередину. Сесію здавати їй потрібно було в 325 аудиторії, що знаходилася на третьому поверсі. Ліфта в їх універі не було, тому підійматися на 3 поверх довелося пішки, по сходах.

Вона майже дійшла до своєї аудиторії, як раптом її покликали.

— Женя!

Голос здався дівчині знайомим, тому вона обернулася. За її спиною стояв випадковий знайомий з парку — Антон.

— Ооо, привіт. Я не знала, що ти тут вчишся.

— Я тільки сьогодні перевівся. Взагалі, тільки нещодавно переїхав в це місто. До цього я навчався в Харкові.

— Прикольно.

— Жень, а тобі в яку аудиторію?

— 325. Наступні двері.

— Не повіриш, мені теж туди!

— Антоне, а який в тебе факультет?

— Архітектурний. В тебе теж?

— Так. Слухай, давай пізніше поговоримо. Скоро вже початок, потрібно йти.

— То ходімо. - позвав він її рукою за собою. - Слухай. А як, на рахунок прогулянки?

— Я не проти. Але, не сьогодні, пробач.

— Чому?

— Маю інші плани на сьогодні. Номер в мене твій є, коли буду вільна — зателефоную. Бувай. - помахала вона хлопцю рукою та побігла.

“Начебто, хороший хлопець, але якийсь дивний він. Чи це, може, через те, що він теж з Харкова? Чорт, я, здається, стаю параноїком.” Махнувши головою, Женя зайшла в аудиторію та зайняла своє місце. Тут для неї всі проблеми відійшли на другий план.

Через 2 години Женя вийшла з аудиторії щаслива, з хорошим настроєм. Залік вона здала, тепер можна їхати додому, переодягатися та на зустріч з Макаром. Згадавши про нього, дівчина зайшла в месенджер та помітила декілька повідомлень. Два від Макара і одне від сестри. І, хоч вона трохи ображалася на неї, але ігнорувати не могла. Натиснувши на листування з Макаром, вона читала повідомлення.

М: “Давай в 16:00.”

М: “Я заїду за тобою, будь готова. Мотоцикл твій сьогодні не потрібен буде.”

“Стоп, як це — не потрібен? А на чому ж я буду їздити? На його байку чи як?” Щоб не мучити себе здогадками, Женя вирішила запитати в друга про це.

Ж: “А як я без мотоцикла буду? На чому тоді показувати свої вміння?”

Відповідь прилетіла миттєво.

М: “Буде на чому, не переживай. Вдягай щось темне.”

Ж: “Окей. До зустрічі.”

Женя посміхнулася, вийшла з месенджера та набрала номер сестри. Та відповіла, але не відразу.

— Привіт, злюко! Поображалась вже?

— Про що ти хотіла поговорити?

— Про мою брехню. Давай зустрінемося?— Чесно? Бачити тебе особливого бажання немає. По телефону ніяк?-— Про це краще розповідати при зустрічі.