Розділ 4. Євгенія

Розмову Остапа з другом Женя дуже добре чула. Настрій, і так не дуже хороший після першої розмови з хлопцем, зіпсувався геть. Після “малявки”, вона відійшла від дверей і пішла на кухню, але ненадовго. З кімнати, де ночував Остап долинув гуркіт і Женя побігла туди. Картина, яку вона там побачила, приголомшила: людина, зі струсом, якій приписали ліжковий режим на найближчі 2-3 дні, встала через пару годин після травми. І, зрозуміло, що відразу впала.

— Далеко зібрався? - нахмурившись, запитала вона.

— А тобі яке діло до того? Ти, може, хочеш силою мене утримувати? - з насмішкою мовив Остап, оглянувши з голови до ніг Женю. - Ідея не найкраща, навряд чи в тебе це вийде...

Ці слова ще сильніше вкололи її, але вона не показала цього хлопцю, мовчки вийшла з кімнати. Женя взяла з тумбочки в коридорі гаманець Остапа та принесла йому. Хлопець подякував їй і навіть вибачився, від чого настрій, начебто, трохи покращився. Вона принесла йому його одяг, показала де душ та пішла в кухню. Поставивши чайник, дівчина сіла на підвіконня, в очікуванні, поки той закипить. “Можливо, він навіть погодиться чаю попити... - подумала Євгенія.”

Але, коли вона вийшла в коридор, бо почула там шум, її надії були розбиті: Остап вже одягався та збирався їхати.

— Адреса в тебе яка? - запитав він, коли помітив, що Женя підійшла.

— Коротуна 12а, перший під’їзд.

— Дякую.

Хлопець почав телефонувати в службу таксі, а дівчина стояла, як вкопана. Вона ні поворухнутися, ні сказати йому щось, не могла. Її, наче паралізувало. Як тільки парубок завершив розмову з оператором, він поклав телефон в кишеню і промовив вже до Євгенії:

— Вибач, що я так грубо до тебе говорив. І дякую...що врятувала. Дай телефон свій, будь ласка.

Дівчина мовчки протягнула Остапу телефон. Коли він повернув їй телефон, то вона помітила, що хлопець записав свій номер до її телефону.

— Як щось потрібно буде — дзвони. Або, якщо сумно буде — теж можеш телефонувати. Бувай, прекрасна рятівнице!

Він мовчки покинув її квартиру, а вона так і залишилася стояти, заціпенівши і проводжаючи його поглядом. В голові було купа питань, думок. Через те, що дівчина майже не спала вночі, очі самі по собі закривалися. Тому, зачинивши двері, вона пішла в спальню та завалилася на ліжко. Але, варто було, щоб голова торкнулася подушки, і сон, як рукою зняло. Полежати їй не дали. Тільки Женя почала поринати у сновидіння, як хтось зателефонував у двері.

Через силу, дівчина змусила себе вилізти з-під перини та попрямувала до дверей. Відчинивши їх, вона остовпіла: на порозі стояв Макар — друг і напарник Остапа. “Що йому тут потрібно? Остап же дзвонив друзям, він мав знати, що хлопця тут немає...”

— Привіт, незнайомко! Впустиш? - підморгнув, та не дочекавшись відповіді, поліз всередину.

— Взагалі-то, я тебе не запрошувала до себе?! - подивилася Євгенія на хлопця, який нахабно роздягався в її коридорі.

— Вибач...А де в тебе кухня?

— Прямо по коридору. Чекай, ти можеш пояснити, навіщо припхався? Я тебе не знаю, ти мене — теж... Так що ти тут робиш і для чого?

— Нагодуєш? - хлопець кинув на неї благальний погляд.

“Що тут коїться? Чортзна хто, приходить і просить його нагодувати, іншого треба рятувати і тягти на собі до себе ж додому... Що ж далі буде?”

— То так чи ні? - почувся голос Макара, який повернув дівчину до реальності.

— Добре. Якщо тебе влаштовує варена картопля з м’ясом та салат, то сідай. АЛЕ, спочатку ти пояснюєш мені навіщо ти тут!

— Гаразд, мене все влаштовує. Я — Макар, друг Остапа, це ти й так знаєш, я правильно розумію? - отримавши схвальний кивок від Жені, хлопець продовжив: - Я приїхав, щоб поговорити з тобою. Ти не бачила нікого підозрілого біля мотоциклів учасників? Ну, можливо, ти десь там їздила...

— Здається, ні... Але, звідки ти дізнаєшся, що я кажу тобі правду?І взагалі, чому я повинна тобі щось розповідати? Це ти у мене в гостях, а не навпаки...

— Такі гарну дівчата не брешуть. Та й ми, все одно, будемо перевіряти будь-яку інформацію, яку отримаємо. Так що, подумай добре і постарайся пригадати хоч що-небудь.

— А якщо я не хочу?

— Добре, давай для початку ти скажеш, як тебе звати?

— Євгенія.

— Дуже гарне ім’я, досить личить тобі.

— Дякую, але ми не про це розмовляли...

— Я просто хочу допомогти другу. В тебе ж є друзі? - Женя кивнула. - Ну ось. Ти маєш мене зрозуміти.

— Гаразд. Але, не обіцяю, що пригадаю те, що тобі потрібно.

— Ну то як, була ти в тій стороні, біля стоянки з нашими мотоциклами?

— Я проїжджала там лише раз, там стояв байкер, але, здається, на гонках я його не бачила... В нього яскраво-червоний мотоцикл, такий відразу запам’ятовується.

— Може, на байку були якісь наклейки чи позначки?

— Ні, нічого не було.

Обличчя хлопця, яке ще хвилину назад випромінювало надію, скисло, як молоко на сонці. Але, раптом Женя вскочила зі стільця і почала ходити по кухні. Макар здивовано на неї глянув, але коментувати це не став.

— Ооо, згадала! В байкера було татуювання від плеча до ліктя. Чи то пташка з двома головами чи лев. Не можу згадати, але пам’ятаю точно, що це створіння мало дві голови. Просто, він як раз знімав в цей момент джинсову куртку.

— Це вже зачіпка! Дякую, мала! - хлопець не витримав і обійняв Євгенію.

Дівчина не очікувала цього і не встигла ухилитися. Добре, що Макар швидко прийшов до тями та відпустив її.

— Пробач, я ненавмисно. А, можливо, ти ще й номера на байку запам’ятала?

— Перша цифра — 4, далі не пам’ятаю...

— Дякую, цієї інформації теж досить. То ти мене нагодуєш, Женька?

—Чуєш, ти мене знаєш 20 хвилин, а дозволяєш собі таке, що навіть моїм друзям не можна! Не занадто?

— Ахаха, пробач. Я виправлюся, Євгеніє батьківно!

— Олександрівна.

— Гаразд, Євгеніє Олександрівно! Але, можливо, Ви мене все-таки нагодуєте?