Розділ 1. Євгенія

Євгенія лише відкрила очі, як раптом в неї задзвонив телефон. На екрані світилося “Марк”. З небажанням, але дівчина підняла трубку і промовила сонним голосом:

— Привіт, друже. Що ти хочеш?

— Сьогодні будуть перегони, за містом. Буде наша улюблена команда. Поїдеш?

— Невже “Dainise”, нарешті, знову повернуться на доріжку слави? Звичайно поїду, такий момент. Вони ж пропали на 2 роки.

— А я тобі про що? Раптово зникли, раптово знову з’явилися... Щось тут дивне, тобі не здається?

— Можливо, вони готували щось досить грандіозне.

— Можливо. Але тоді ми просто зобов’язані туди поїхати.

— Звичайно. Це навіть не обговорюється. Не можна таке пропускати. Я вже збираюся, через скільки ти будеш?

— Приблизно, через пів години. Чекай, я тобі подзвоню, коли під’їду до твого під’їзду.

— Окей, домовилися.

Вимкнувши телефон, вона відклала його в сторону та пішла на кухню, поставила чайник на газову плиту та почала нарізати бутерброд. “Так, я ніколи не була ідеальною. Але, не святі ж горшки ліплять?” - подумала дівчина і зняла чайник з плити. “Ось, зараз чаю теплого з бутербродом з’їм, вже без свідомості не валятимуся.”

Євгенія посміхнулася своїм думкам та відпила трохи теплого напою зі своєї улюбленої кружки. Чай вона допила досить швидко, помила посуд та пішла приймати душ. Це не зайняло багато часу, і вже через 20 хвилин Женя одягалася.

Над вибором одягу вона ніколи не морочила собі голови, адже не важливо, що будуть думати люди, головне, щоб тобі самому було зручно. “Дешево, зручно, тепло!” — девіз Женьки по життю. Сьогодні вона вирішила одягнути чорну сорочку, темно-сині джинси та шкіряну куртку на блискавці. Волосся - то була її гордість. Тому дівчина залишила його розпущеним, лише гарно розчесала, щоб воно спадало хвилями на плечі та спину..

Коли Євгенія вже була повністю готова та взувалася, її телефон знову задзвонив. Дівчина, знаючи, що це Марк, скинула виклик та вийшла з квартири, закривши за собою двері. Добре, що жила вона на першому поверсі, і тому далеко спускатися не потрібно було.

Коли дівчина вибігла на вулицю, то відразу помітила машину друга. Швиденько підбігши, Женя сіла на переднє сидіння, та обняла друга, привітавшись:

— Привіт, Марку. О котрій починаються перегони та де?

— О 7 годині вечора. На трасі, де зараз ніхто не їздить. В 120 кілометрах звідси...

— Довго туди їхати?

— Нам з тобою — ні. Якщо поїдемо мотоциклами.

— А чому саме мотоциклами?

— Бо там такі дороги, що машину ми просто уб’ємо там. А мотоцикл більш маневровий.

— Зрозуміло. А там безпечно проводити перегони?

— Чесно, не знаю. Адже, трасу ту ніхто давно не перевіряв.

— А куди дивляться організатори?

— А організаторам, аби гроші дали, а де і коли все буде відбуватися — їм фіолетово.

— То куди ми зараз поїдемо?

— Пропоную погуляти, поки, в парку. Як тобі така ідея?

— Давай. А морозиво купимо?

— Звичайно, що купимо. Поїхали?

— Так-так.

Марк завів машину та виїхав з двора Євгенії. Друг мовчки їхав, тому дівчина вирішила розрядити атмосферу. Натиснувши декілька кнопок на магнітолі, вона увімкнула свою улюблену пісню — Калуш “Зорі”.

— Я бачу, ти відчуваєш себе, як вдома?

— А не можна чи що?

— Можна. Веселися.

Через декілька секунд, Марк додав:

— Гарна пісня, до речі!

— Ну, а хто вибирав? Я, звичайно, поганого не виберу.

— Ну-ну.

Тихенько наспівуючи, Євгенія почала пританцьовувати на місці. Марк почав сміятися, на що дівчина ображено відвернулася до вікна.

— Ну і чого ти дуєшся?

— В тебе поганий настрій, і ти вирішив зіпсувати його всім, хто навколо тебе.

— Нічого я нікому не псую. І настрій в мене нормальний.

— Хто ще з нами поїде? - вирішила Женя перевести тему розмови в інший бік.

— Ніхто. А що, ще хтось треба? Невже, тобі мене одного не вистачає?

— Та ні, вистачає. А чому Ксюша з нами не поїде?

Ксюша — це дівчина Марка. В них трохи незвичайні стосунки, але почуття є і це головне.

— Не хоче. Зайнята.

— Дивно. Вона раніше ніколи перегони не пропускала. Щось сталося? Ви посварилися?

— Трохи. Вона вагітна... Все, закрили тему.

В машині відразу запанувала тиша. Євгенія не знала, що в цій ситуації сказати, а Марк взагалі на цю тему розмовляти не хотів, тому розмова між ними не клеїлася.

До парку вони доїхали швидко. Як тільки машина зупинилася, Женя пригнічено вилізла з неї, бо ця атмосфера почала давити.

— Я — за морозивом. Чекай мене на нашому місці. Добре?

— Окей, тільки ти там швидко.

Євгенія знайшла крамницю та зайшла всередину. Відвідувачів не було, тому продавчиня, напевно, сиділа в комірчині. Дівчина кинула оком на вітрину та вибрала два види морозива. Через те, що продавчиня не прийшла, Женя вирішила її покликати:

— Тут хтось є?

— Так-так, звичайно. Вибачте. Чого Ви бажаєте?

— Давайте морозиво: одне — полуничне, інше — шоколадне.

Жінка, років 30, досить приємна ззовні, почала обережно накладати морозиво в вафельні стаканчики. Протягнувши два стаканчики, вона почала рахувати, скільки я маю заплатити:

— Так...Так... З Вас 32 гривні.

— Ось, тримайте. - Женя віддала продавчині потрібну суму. - Дякую. Гарного дня Вам!

— Навзаєм.

Вийшовши з магазину, дівчина швидко пішла на їхнє з Марком місце, де вони ще колись, бувши маленькими дітьми, гралися і ховалися від сторонніх очей. Це місце “Класні то були часи. Ніяких проблем, переживань. Тільки розваги. Шкода, що час не можливо назад повернути...” Літаючи в своїх думках, Женя не помітила хлопця, який йшов їй на зустріч і зіштовхнулася з ним.

— Вибачте, будь ласка. Я не навмисно...

— Ви цілі?

— Так, все добре. Навіть морозиво не постраждало... - розсміялася Женя.

— Я — Антон. А Вас як звуть?