ЕПІЛОГ

Через чотири місяці Світлана запросила Олену на чай. Не через Марту. Принаймні так вона сказала. Олена приїхала в суботу після обіду й привезла торт, який купила дорогою, бо мама привчила її не приходити до людей із порожніми руками. Світлана подивилася на коробку й сказала, що вони обидві поводяться як жінки старшого покоління.

— Мені тридцять сім.

— Саме час починати.

Квартира була світла, тиха. На підвіконні стояли горщики з зеленню, на спинці стільця висіла кофта, а біля дверей — дві пари взуття, хоча Світлана жила сама.

— Сашко приїхав, — пояснила вона. — Учора.

— З Німеччини?

— Нарешті.

— Надовго?

Світлана фиркнула.

— Каже — на тиждень. Отже, днів на чотири.

Олена засміялася. Про записник вони заговорили лише тоді, коли чай уже охолов. Світлана зберігала його в коробці з безкислотним папером. Не реставрувала. Не намагалася приклеїти срібну зірку на старе місце. Сфотографувала всі сторінки, а оригінал майже не відкривала.

— Сашко читав? — запитала Олена.

— Так.

— Щось згадав?

Світлана помовчала.

— Що він її сховав. Не місце. Сам момент.

— І?

— Каже, Марта змусила його присягнутися, що татові не віддасть.

— Чому?

— Бо була сердита на нього.

Світлана усміхнулася.

— Вона взагалі часто була сердита на Ігоря.

— Це я вже зрозуміла.

Вони сиділи на кухні, їли торт і говорили про людей, яких Олена ще рік тому не знала. Сашко ремонтував вентиляцію у великих торговельних центрах. Його дружина ненавиділа літаки. Їхня старша донька збиралася вступати на ветеринарну медицину. Ігор минулого місяця впустив телефон у відро з водою біля пасіки й три дні ходив без зв’язку, бо вирішив, що «так навіть краще».

Нічого з цього не було таємницею. Просто життя. Коли Олена вже збиралася йти, Світлана сказала:

— Є дещо.

Олена зупинилася. Колись від цих слів у неї б одразу прискорився пульс. Тепер — ні. Світлана принесла маленький паперовий конверт.

— Знайшла між Мартиніми фотографіями.

Олена не брала.

— Що там?

— Подивіться.

Всередині лежала стара фотографія. Дві дівчинки на лікарняному подвір’ї. Одна — Марта. Друга — Олена. Олена впізнала себе не одразу. Марта сиділа на лавці, закутана в кофту. Олена стояла поруч і тримала щось у руках. Темно-червоний записник. Олена довго дивилася.

— Я його справді читала.

— Так.

— Це добре.

Світлана здивувалася.

— Добре?

— Так.

Вона повернула фотографію.

— Ще одна нормальна відповідь.

Світлана зрозуміла. Кивнула. Олена вже взулася, коли сказала:

— А можна копію?

— Звичайно.

— Не оригінал.

— Я знаю.

Андрій подзвонив увечері. З Польщі.

Скаржився на орендодавця, який обіцяв полагодити кран ще два тижні тому, і на те, що мама вислала йому фотографію каструлі з повідомленням:

я казала що треба було взяти нашу

— Купи нову, — сказала Олена.

— Вона дізнається.

— Як?

— Вона все дізнається.

Олена лежала на дивані й дивилася у стелю.

— Тоді живи без каструлі.

— Дуже корисна сестра.

— Завжди будь ласка.

Він замовк.

Потім:

— Ти нормальна?

Раніше вона б запитала, що саме він має на увазі. Тепер не стала.

— Так.

— Точно?

— Точно.

— Добре.

Ще трохи поговорили про роботу. Про те, що Андрій нарешті перестав перекладати кожне польське речення в голові перед тим, як сказати. Про маму. Про батька, який купив новий мультиметр і вже знайшов трьох сусідів, яким «треба щось подивитися». Коли розмова закінчилася, Олена відкрила фотографію, яку Світлана вже надіслала. Дві дівчинки. Марта. Олена. Записник. Доказ того, що багато речей у її пам’яті могли мати абсолютно звичайне походження.

І водночас не всі. Вона збільшила знімок. На задньому плані стояв чоловік у білому халаті. Ігор. Неподалік — жінка. Лариса. Олена могла б почати знову. Збільшувати. Порівнювати. Шукати дату. Питати, хто фотографував. Вона не стала. Закрила фотографію.

Уночі їй нічого не снилося. Вранці пішов дощ. Олена прокинулася пізніше, ніж планувала, зробила каву й зрозуміла, що вдома немає хліба.

Записала в телефон: хліб молоко яблука кава Подивилася на список.

Додала:

батарейки

Сама не знала навіщо. Потім засміялася. Наталя б оцінила. Перед виходом Олена відкрила шухляду, де лежав старий ключ. Синя бирка.

17.

Кілька секунд дивилася. Дещо все ще не мало пояснення: яблука в підвалі, холод металевої банки, Роман зі своїм чорним котом. Олена зачинила шухляду. Ключ залишився всередині. Відповіді — ні.

На вулиці дощ уже майже припинився. Олена взяла парасольку. Потім подумала й залишила. До магазину було три хвилини. Вона вийшла. І дорогою раптом відчула запах мокрих яблук. Зупинилася. Поруч стояла вантажівка з відкритими дверима. Всередині — пластикові ящики, повні зелених яблук. Олена засміялася. І пішла далі.