глава 15.

Лариса не хотіла писати ім’я в месенджері. Не тому, що боялася витоку чи якихось старих юридичних наслідків. Вона пояснила простіше: людина жива, має сім’ю, і вона не вважає правильним скидати її контакт Олені без дозволу. Це Олені сподобалося. За останні тижні вона надто часто зустрічала чужі життя у вигляді документів, кодів, фотографій, списків і номерів серій. Було легко забути, що за кожним рядком стояла людина, яка могла не хотіти бути знайденою.

Лариса пообіцяла спочатку зателефонувати сама. Олена цього разу не перевіряла телефон кожні п’ять хвилин. Майже. Першого дня — разів десять. Другого — шість. На третій вона спеціально залишила його в сумці, коли пішла обідати з Наталею.

— Прогрес, — сказала Наталя.

— Я просто забула.

— Не псуй момент.

Вони сиділи в їдальні на першому поверсі бізнес-центру. Наталя їла гречку з котлетою й читала записку, знайдену біля каси.

— Що там?

— «Забрати хімію, сир, свічку, повернути мамі банку».

— Роман.

— Я теж думаю, що мама складна людина.

— Чому?

— Банку треба повернути.

Олена засміялася. Телефон у сумці завібрував. Вона завмерла. Наталя підняла брови.

— Ну?

— Нічого.

— Брешеш.

Олена дістала. Лариса. Він погодився поговорити. Я дала йому ваш номер. Ще через хвилину прийшло нове повідомлення з незнайомого номера. Добрий день. Мене звати Роман. Лариса Михайлівна сказала, що ми маємо дещо спільне. Олена перечитала двічі. Наталя більше не жартувала.

— Це один із тих трьох?

— Схоже.

— Ти будеш дзвонити?

Олена подивилася на тарілку. Половина обіду залишилася.

— Після котлети.

Наталя кивнула.

— Розумно.

І вони доїли.

Романові було сорок три. У дитинстві він лікувався в тому самому стаціонарі через важкий імунологічний стан, але сам майже нічого про це не пам’ятав. Мати померла кілька років тому, батько — ще раніше. Старі документи зберігалися в сестри. Вони говорили відеозв’язком увечері. Роман сидів у машині. Не за кермом — припаркований біля спортивного комплексу. Сказав, що чекає доньку з тренування й удома говорити незручно, бо дружина вже «половину історії знає і тепер ходить за ним із питаннями».

На вигляд він був абсолютно звичайний. Коротке волосся. Темна куртка. Трохи втомлений. Олена знову відчула полегшення. Люди з дивними спогадами чомусь мали, у її голові, виглядати інакше. Але Роман був чоловіком, який чекав дитину після секції.

— Лариса сказала, що вам теж давали ту серію, — почала Олена.

— Так.

— Ви про це знали раніше?

— Ні. Вона мене знайшла років п’ятнадцять тому.

— Навіщо?

— Сама не дуже пояснила. Питала, чи пам’ятаю щось незвичайне після лікарні.

Олена сіла рівніше.

— І?

Роман зітхнув.

— Оце найгірша частина, бо звучить дурно.

— Я вже багато дурного чула.

— Добре.

Він потер ніс.

— У мене в дитинстві була одна історія.

Олена чекала.

— Я пам’ятав квартиру.

Не будинок. Квартиру. Старий паркет. Вузький балкон. Жовту шафу на кухні. Сусідку, яка приходила позичати сіль. І чорного кота на прізвисько Ганс. Роман говорив майже ніяково, час від часу поглядаючи на двері спорткомплексу.

— Батьки завжди казали, що ми там ніколи не жили.

— І?

— У двадцять років я почав шукати. Не через лікарню. Просто цікаво було. Знайшов адресу.

Олена відчула, як пальці стиснули край столу.

— Квартира існувала?

— Так.

— Ви там були?

— Ніколи.

— Хто жив?

Роман мовчав секунду.

— Хлопчик.

Олена вже знала, що буде далі.

— Донор?

— Лариса так думає.

— Він помер?

— Так. За рік до мого лікування.

Олена не відразу відповіла. За вікном хтось припаркувався, дверцята машини грюкнули.

Роман продовжив:

— Найгірше було не це.

— А що?

— Кіт.

Олена дивилася.

— Що з котом?

— Його не було на фотографіях.

— Але?

— Сестра того хлопця сказала, що був. Чорний. Ганс. Вона його пам’ятала.

— Ви могли десь почути.

— Міг.

— Побачити запис.

— Міг.

— Лариса могла вам сказати.

— Не казала.

Олена знала цей танець. Вона сама робила його з кожним своїм спогадом. Міг. Могла. Можливо. Роман усміхнувся.

— Ви зараз намагаєтесь мене переконати, що я це вигадав?

— Себе.

Він засміявся.

— Тоді розумію.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного через екран. Двоє дорослих людей. Двоє колишніх дітей із серії сімнадцять.

— Ви вірите, що це пам’ять донора? — запитала Олена.

Роман похитав головою.

— Не знаю.

— Але?

— Я перестав вимагати від себе відповіді.

Олена чекала.

— Колись дуже хотів. Потім народилася донька. Потім друга. Потім розлучення. Потім знову одружився. Робота. Іпотека. Мама хворіла. У якийсь момент квартира з жовтою шафою перестала бути головною дивиною мого життя.

Олена усміхнулася.

— Це заспокоює.

— Мене теж.

Він подивився вбік. Двері спортивного комплексу відкрилися, вибігли діти.

— Моя йде.

— Дякую, що поговорили.

— Нема за що.

Він уже хотів вимкнути зв’язок, але зупинився.

— Олено.

— Так?

— Не шукайте себе в тих людях.

Вона не відповіла.

— Я років десять так робив.

— І?

— Нічого хорошого.

Зв’язок закінчився. Олена ще хвилину сиділа з телефоном у руці.

Потім написала Ларисі: Він розповів. Відповідь:

Знаю.

Олена:

А інші двоє? Лариса довго не відповідала.

Потім:

Одну не знайшла. Один помер дорослим. Даних про такі спогади від нього немає. Олена перечитала. Не всі. Це було важливо. Якби кожен отримувач серії сімнадцять носив у собі чуже життя, все стало б занадто акуратним. А життя рідко було акуратним.