глава 14.

Нові господарі будинку знали про Коваленків більше, ніж Олена очікувала. Не тому, що цікавилися саме ними. Олена вже встигла звикнути до думки, що її загадка для інших людей найчастіше є просто чужою старою справою, одним прізвищем серед багатьох, а іноді — взагалі нічим. Для Ірини, яка тепер жила на місці будинку з синіми дверима, Коваленки були частиною історії ділянки приблизно на тому ж рівні, що стара груша біля паркана й колодязь, засипаний попереднім власником.

Ірина зустріла їх у спортивних штанах, гумових капцях і великому чоловічому светрі. Їй було близько сорока. За нею з будинку вибіг хлопчик років шести, повідомив, що в сараї миша, отримав відповідь «не чіпай її» й побіг назад.

— Це Валентина Петрівна подзвонила, — сказала Ірина, відчиняючи хвіртку. — Я спочатку не зрозуміла, про який підвал вона говорить. Тут підвалу як такого немає.

Світлана йшла поруч з Оленою. Майже всю дорогу з Києва вона мовчала. Коли Олена запропонувала заїхати за нею, Світлана спочатку відмовилася, за годину передзвонила й сказала, що поїде. В машині говорили про ремонт дороги, потім про ціну бензину, потім довго ні про що. Тепер Світлана стояла посеред чужого двору й дивилася не на новий будинок. На дерево. Воно все ще було тут.

Старе, набагато вище, ніж на фотографії. Нижню горизонтальну гілку давно зрізали; на стовбурі лишився великий зарослий круг. Світлана підійшла. Поклала долоню на кору. Олена відвернулася. Не зі скромності. Просто відчула, що дивитися не можна. Ірина, на щастя, нічого не питала.

— Ми купили вже новий будинок, — пояснювала вона Олені, поки Світлана стояла біля дерева. — Тобто не зовсім новий, років дванадцять йому було. А старий знесли ще до того. Потім ми почали переробляти котельню, і там майстри знайшли стару кладку. Чоловік хотів усе вибити, але будівельник сказав не лізти, доки не подивиться конструктор.

Олена слухала уважніше, ніж їй самій подобалося.

— І залишили?

— Частину. Там вона ні на що не впливає. Зараз покажу.

Хлопчик знову вискочив із сараю.

— Мама!

— Що?

— Вона побігла.

— Хто?

— Миша.

— Я дуже рада.

— Куди?

— Якби я знала, я була б мишею.

Хлопчик серйозно обдумав відповідь і пішов назад. Олена несподівано усміхнулася. Кілька секунд усе знову було простим. Двір. Дитина. Миша. Чужа жінка, яка планувала котельню й випадково стала власницею шматка минулого, за яким Олена їхала майже тридцять років. Світлана повернулася від дерева.

— Ходімо.

Голос був нормальний. Тільки руками вона тепер тримала ремінець сумки обома долонями.

Стара частина фундаменту ховалася за котельнею. Ірина відчинила вузькі двері й увімкнула світло. Вони спустилися на три бетонні сходинки. Далі нова стіна закінчувалася, і починалася стара цегла — нерівна, місцями біла від висолів.

— Оце лишилось, — сказала Ірина. — Нам сказали, що можна не чіпати. Ми тільки гідроізоляцію з того боку робили.

Запах був підвальний. Олена відчула його одразу. Не той. Чи той? Вона вже перестала довіряти таким речам. У приміщенні було сухо й досить тепло. Уздовж стіни стояли банки з консервацією, коробка з різдвяними прикрасами, старий велосипед без переднього колеса. У кутку працював невеликий осушувач.

— Раніше тут сиріло, — сказала Ірина. — Ми тому все переробили.

Олена дивилася на стару кладку. Спогад не приходив. Від цього ставало дедалі легше. Можливо, вони даремно приїхали. Можливо, малюнок означав щось зовсім інше. Можливо, підвал у голові з’явився тому, що Ігор розповів про Мартин страх, а решту вона вже добудувала. Вона майже хотіла цього.

— Старі сходи де були? — запитала Світлана.

Ірина показала на стіну.

— Отам.

Світлана підійшла.

— Ні.

Олена глянула.

— Що?

— Вони йшли з іншого боку.

Ірина здивувалася.

— Можливо. Тут усе вже перероблене.

Світлана стала біля кута, подивилася вгору, потім на протилежну стіну. Обличчя змінилося.

— Ось тут.

Вона показала.

— Там був простір під сходами.

Олена відчула знайоме поколювання вздовж передпліч. Нічого більше.

— Що там зараз? — запитала вона.

Ірина глянула на обшиту дерев’яними панелями стіну.

— Нічого.

— Ви впевнені?

— Ну…

Вона засміялася.

— Тепер уже ні.

Підійшла ближче.

— Коли ремонт робили, там була порожнина. Майстер ще казав, що не варто її засипати повністю, бо комунікації йдуть поруч. Закрили панеллю.

Олена й Світлана переглянулися. Ірина це помітила.

— Що ви там шукаєте?

Олена відкрила рот. Світлана відповіла першою:

— Зошит моєї доньки.

Просто. Без історії про пам’ять. Без препаратів. Ірина перестала посміхатися. Подивилася на Світлану, на стару стіну, потім знову на неї.

— Ваша донька тут жила?

— Так.

— У старому будинку?

Світлана кивнула. Ірина кілька секунд мовчала.

— Тоді давайте подивимось.

Ніяких «це неймовірно». Ніяких запитань, чому вони прийшли лише зараз. Вона просто дістала телефон і подзвонила чоловікові.

Чоловік Ірини приїхав через сорок хвилин. За цей час вони випили чай на кухні. Хлопчика звали Данило. Миша, за його останніми даними, дісталася сусідського двору, хоча спосіб встановлення цього факту залишився незрозумілим. Світлана сиділа біля вікна й розглядала подвір’я.

— Кухня була там, — сказала вона раптом.

Ірина обернулася.

— Де?

Світлана показала крізь стіну.

— Приблизно. Трохи правіше.

— Там зараз спальня.

— А вікно було маленьке. Над мийкою.

Олена опустила чашку. Світлана не дивилася на неї.

— У нього засувка не тримала, — сказала Олена.

Тепер Світлана повернула голову. Олена продовжила:

— Ви підпирали його дерев’яною ложкою.

Тиша. Данило хрумтів печивом. Ірина подивилася від однієї жінки до іншої й, очевидно, вирішила нічого не питати.