глава 13.

Ігор Коваленко жив за Києвом, у будинку, який навігатор двічі намагався розмістити посеред поля. Олена звернула не туди лише один раз, проїхала повз невелику зупинку, розвернулася біля магазину й наступні десять хвилин повзла розбитою дорогою між приватними будинками, прислухаючись до жіночого голосу з телефона, який уперто наказував їй «продовжувати прямо», хоча прямо лежала калюжа завширшки майже з машину.

Вона зупинилася перед старими зеленими воротами. За парканом гавкання не було. Замість нього стояв якийсь рівний низький шум, який Олена спочатку прийняла за далеку техніку. Вийшла з машини. Шум став виразнішим. Бджоли. Ігор написав їй напередодні лише адресу й час. Не запитав, чи вона буде сама. Не просив передзвонити. Після фрази про ключ більше нічого не пояснив. Олена майже взяла Андрія. Потім передумала.

Можливо, помилково. Ворота відчинив чоловік у темно-сірому светрі й робочих штанах. Якби вона не бачила старої фотографії, не впізнала б його. Волосся стало зовсім білим, обличчя — вузьким, трохи запалим біля щік. Але брови залишилися темні, і саме вони раптом з’єднали старого чоловіка перед нею з сорокарічним Ігорем на лікарняному знімку.

— Олена?

— Так.

Він подивився на неї довше, ніж потрібно незнайомій людині. Не нахабно. Швидше перевіряв.

— Заходьте.

Двір був більший, ніж здавався з дороги. Уздовж дальнього паркана стояли вулики — різні, не однакові декоративні коробочки з картинки. Деякі пофарбовані, деякі просто дерев’яні. Біля сараю лежали рамки, кілька пластикових ящиків і великий металевий бідон. Олена машинально пригнулася, коли щось пролетіло біля вуха. Ігор помітив.

— Не махайте руками.

— Я не махаю.

— Поки що.

Вона глянула на нього. Чи це був жарт, зрозуміти не вдалося.

— Вони кусаються?

— Бджоли не кусаються.

— Жалять.

— Так.

— Це я й мала на увазі.

Він уперше всміхнувся.

— Тоді інколи.

Вони пішли до будинку. Олена озирнулася на вулики.

— Ви давно цим займаєтесь?

— Років п’ятнадцять.

— Після лабораторії?

— Значно після.

— Чому бджоли?

Ігор відчинив двері на веранду.

— Бо спочатку думав, що це заняття, яке не потребує людей.

Олена чекала продовження.

— Помилився.

Він зняв гумові чоботи й залишив біля входу. Більше нічого не пояснив. Це їй сподобалося. Будинок був теплий, трохи перегрітий. На кухні стояли банки з медом, велика миска яблук і чашка з ложкою всередині. Ніякої стерильної лабораторної акуратності. На холодильнику — дитячі малюнки, очевидно вже не Мартини: сучасні фломастери, динозавр, людина з непропорційно великими руками, напис ДІДУСЮ. Олена затримала погляд. Ігор побачив.

— Онук.

— У вас є ще діти?

Питання вирвалося раніше, ніж вона встигла зрозуміти, наскільки воно особисте.

— Син.

— Молодший за Марту?

— Старший.

Олена нічого не знала про старшого брата Марти. Ще один доказ того, скільки всього не містили її «чужі спогади».

— Він тут живе?

— У Німеччині.

Ігор поставив чайник.

— Чай?

— Можна.

— Мед пропонувати не буду.

— Чому?

— Бо всі думають, що пасічник повинен додавати мед у все.

Олена сіла за стіл.

— А ви не додаєте?

— У чай — ні.

Він дістав дві чашки, одну з тріснутою ручкою. Усе це було настільки звичайним, що Олена почала нервувати сильніше. Людина з її пам’яті мала бути іншою. Холоднішою. Небезпечнішою. А цей чоловік перевіряв воду в чайнику пальцем по корпусу, шукав чисту ложку й сердився на кришку цукорниці, яка застрягла. Олена раптом зрозуміла, що весь шлях сюди несвідомо готувалася зустріти винного. Так було б простіше.

— Покажіть ключ, — сказав Ігор.

Без переходу. Олена розстебнула сумку. Ключ лежав у маленькій внутрішній кишені. За останні дні вона стільки разів його діставала, що синя бирка вже почала здаватися новою, хоча подряпини на ній нікуди не поділися. Поклала на стіл. Ігор не взяв. Обличчя змінилося майже непомітно. Усе, що до цього робило його старим чоловіком на кухні, — трохи опущені плечі, повільні рухи, примруження — раптом перестало мати значення.

Він дивився на ключ так, ніби час між 1997-м і сьогоднішнім днем просто прибрали.

— Де ви його знайшли?

— Серед моїх дитячих речей.

— Саме де?

Олена розповіла про коробку, записку, стіл. Про напис на нижньому боці шухляди.

КЛЮЧ НЕ СЮДИ. ЛІКАРНЯ.

Ігор вислухав. Не торкався ключа.

— Ви його впізнали?

— Так.

— Лариса сказала, що це не лабораторний.

— Вона права.

— Тоді від чого?

Чайник вимкнувся. Ігор не встав.

— Від шафки.

Олена відчула, як усередині відгукнулося майже полегшення. Не тому, що відповідь хороша. Просто одна річ нарешті перестала бути туманом.

— Номер сімнадцять?

— Так.

— У лікарні.

— Так.

Вона обхопила чашку руками, хоча чаю в ній ще не було.

— Де вона стояла?

Ігор підвівся до чайника. Налив воду, поклав у чашки чай, одну посунув їй. Відповів уже сидячи.

— У старому корпусі була кімната, яку кілька років використовували для дітей, котрим дозволяли вставати й виходити з палат. Там були книжки, настільні ігри, телевізор. Щось на кшталт ігрової кімнати, хоча ніхто її так урочисто не називав. Уздовж стіни стояли металеві шафки.

Олена слухала. Кімнати вона не пам’ятала. Це її збентежило більше, ніж якби пам’ятала.

— Навіщо дітям ключі?

— Не всім. Деякі шафки закривалися. Діти, які лежали довше, складали туди свої речі. Книжки, ручки. Дрібниці. Щоб не тягати в палату.

— І сімнадцята була Мартина?

Ігор похитав головою.

— Спочатку ні.

— Що значить «спочатку»?

— У неї була дванадцята.

Олена чекала.

— Сімнадцятою користувалися ви.