Глава 12.

Лариса Михайлівна жила не сама. Це стало зрозуміло ще до того, як вона відчинила двері. За ними гавкав маленький собака — не сердито, а з тією професійною впевненістю домашніх псів, які щодня рятують квартиру від листонош, сусідів, кур’єрів і родичів.

— Чарлі, відійди.

Гавкіт не припинився.

— Він не кусається, — сказала Лариса, відчиняючи.

Олена подивилася на собаку. Той подивився на Олену й знову загавкав.

— Він про це знає?

Лариса всміхнулася.

— Не впевнена.

На фотографіях із сайту вона здавалася молодшою. У житті було видно тонку шкіру на руках, вікові плями, маленьку складку біля рота, яка ставала глибшою, коли вона примружувалася. Волосся справді було коротке й майже біле, а окуляри — червоні, значно яскравіші, ніж Олена очікувала від людини, яку кілька останніх днів уявляла в лабораторному халаті. Лариса побачила її погляд.

— Окуляри дивні?

— Ні.

— Значить, дивні.

— Просто я бачила вас на старій фотографії.

— А-а.

Вона відступила.

— Тоді заходьте. Там я ще думала, що бежевий усім пасує.

Квартира теж зовсім не відповідала Олениній внутрішній версії Лариси. Ніяких книжкових шаф до стелі. Ніяких старих наукових журналів на кожній поверхні. У передпокої стояли три пари кросівок і пара яскраво-зелених черевиків. На стіні висів великий шарф із геометричним малюнком. На комоді — миска з мандаринами, рулетка, окуляри без футляра і пачка собачих ласощів. І лише на кухні Олена побачила те, чого чекала.

Папери. Три товсті папки стояли вертикально між кулінарною книгою й коробкою чаю. Лариса помітила.

— Не вони.

— Що?

— Те, за чим ви приїхали, не там.

Олена зняла куртку.

— Я не знала, за чим саме їду.

— Це погано.

— Чому?

— Бо люди, які приїжджають без точного питання, зазвичай хочуть відповідь на все.

Вона сказала це спокійно, не як докір. Чарлі нарешті перестав гавкати й почав обнюхувати Оленине взуття.

— Каву?

— Можна.

— З молоком?

— Без.

— Це добре. Молоко закінчилося.

Олена засміялася. Напруга трохи відступила. Рівно настільки, щоб вона встигла зрозуміти, що останні два дні боялася цієї зустрічі.

Лариса варила каву в маленькій гейзерній кавоварці. Не поспішала. Дістала чашки, сполоснула одну, витерла краплю води зі столу. Чарлі ліг біля батареї й одразу заснув, ніби Олена більше не становила державної загрози.

— Ви справді працювали в тій лабораторії? — запитала Олена.

— Сімнадцять років.

— Ким?

— Починала лаборанткою. Потім закінчила біологічний факультет заочно, стала біологом. Згодом займалася підготовкою матеріалу для імунологічних досліджень.

— Transfer factor?

Лариса подивилася через плече.

— Уже начиталися.

— Трохи.

— Інтернет — велике зло для людей, яким дали половину інформації.

— Але й велике добро.

— І це теж.

Вона поставила чашки.

— Те, що називали фактором переносу, не було якоюсь однією молекулою, яку всі розуміли. Принаймні тоді. Робили лейкоцитарні екстракти, діалізати, дивилися на клітинну імунну відповідь. Одні роботи були обнадійливі. Інші — ні. Механізм сперечалися десятиліттями.

— А у вас?

— У нас було кілька напрямків. Не тільки це.

— Препарат із моєї виписки?

Лариса взяла чашку, але не пила.

— Був експериментальний.

— Законно?

Питання вийшло різкіше, ніж Олена хотіла. Лариса не образилася.

— Це складніше.

— Тобто?

— Не треба дивитися на дев’яносто сьомий через процедури 2026 року. Документація була інша. Контроль був інший. Навіть слова використовувалися інакше. Деякі речі сьогодні б ніхто так не оформлював.

— Але батьки підписували згоду.

— Так.

— Вони знали, що саме вводять?

Лариса нарешті випила каву.

— Наскільки батьки можуть знати, коли дитина помирає?

Олена згадала маму. Не відповіла. Лариса теж більше нічого не додала. Це їй сподобалося. Ніякого «ви повинні їх зрозуміти». Ніякого морального висновку замість факту. Просто питання, яке й так уже жило в Олені.

— Ви були донором першої серії.

— Так.

— Чому?

Лариса знизала плечима.

— Нас попросили.

— Просто так?

— Не «просто так». Шукали здорових дорослих донорів із певними імунними реакціями. Ми працювали поруч. Здати кров було не героїзмом.

— А потім?

— Потім використали й донорський матеріал зі станції переливання крові.

— Пулами?

Лариса кивнула.

— Залежно від серії.

— Скільки донорів?

— Не пам’ятаю. Бувало багато.

— Двадцять?

Жінка подивилася уважніше.

— Могло бути.

Олена відчула те саме неприємне ворушіння в животі, що й уночі за ноутбуком. Двадцять людей. Двадцять наборів клітин. Але думка була дурною. Ніякої пам’яті в лейкоцитах не лежало. Вона це знала. Принаймні все, що існувало у відомій медицині, казало саме це.

— Серія сімнадцять, — сказала Олена.

Лариса поставила чашку обережніше, ніж раніше, і на мить залишила пальці на ручці.

— Так.

— Що з нею не так?

— Спершу покажіть ключ.

Олена дістала його із сумки. Поклала на стіл. Лариса не торкалася. Подивилася на синю бирку.

— Звідки він у вас?

— Серед дитячих речей.

— Батьки знали?

— Ні.

— Ви впевнені?

— Ні.

Лариса всміхнулася.

— Хороша відповідь.

Вона взяла ключ за металеву частину. Повернула бирку.

— Це не лабораторний ключ.

Олена відчула розчарування, хоча вже мала б звикнути.

— Звідки знаєте?

— У нас не було таких бирок.

— Тоді що означає сімнадцять?

— Не знаю.

— Але ви написали «якщо ви отримали серію 17 — приїдьте».

— Бо серію я пам’ятаю.