Глава 11.

У вівторок Олена запізнилася на роботу на три хвилини й цього разу Наталя нічого не сказала. Це було підозріло.

Вона сиділа, підібгавши одну ногу під себе, і розглядала на телефоні фотографії жіночих пальт. Поруч остигав чай, на столі лежала розгорнута пачка сухариків, а до монітора був приліплений чужий список покупок:

яблука

котячий наповнювач

торт

зубна нитка

свічки 60

Олена скинула сумку зі стільця.

— Шістдесят.

— Я теж думаю, день народження.

— А може, шістдесят свічок.

Наталя повернулася.

— Навіщо комусь шістдесят окремих свічок?

— На торт.

— Тоді людина дуже принципова.

Вони хвилину обговорювали, чи вистачить місця на стандартному торті для шістдесяти свічок, і лише потім Олена увімкнула комп’ютер. Це було добре. Нормальні розмови останнім часом доводилося берегти. Вночі вона майже не спала. Не через страх. Страх був би простішим. У голові крутилися слова Світлани: біологічний матеріал, донор, лабораторія, препарат. У якийсь момент Олена встала, заварила чай і знову відкрила стару виписку.

Цього разу шукала не Марту. Шукала препарат. Перші результати були майже марні — сучасні сайти, добавки з гучними назвами, сторінки, які обіцяли «навчити імунітет». Вона вже почала злитися, коли додала рік, слово leukocyte і старий термін із документів. Тоді з’явилися наукові статті. Старі. Деякі старші за неї. Олена читала повільно, кілька разів поверталася до одного абзацу, відкривала незнайомі слова в інших вкладках. Поступово картина стала простішою.

Лейкоцити донорів. Руйнування клітин. Діаліз. Низькомолекулярна фракція. Пептиди. Різні схеми при імунодефіцитах та інфекціях. І назва, від якої їй спочатку стало смішно: transfer factor — фактор переносу. Ніби хтось двадцять дев’ять років тому спеціально придумав для неї поганий жарт. Потім вона дочитала уважніше й перестала сміятися. Переносили не спогади й навіть не клітини в тому сенсі, як вона спочатку уявила.

Ідея була значно прозаїчніша: низькомолекулярні речовини з лейкоцитів донора з відомою клітинною реактивністю могли змінювати імунну відповідь іншої людини. Старі роботи суперечили одна одній, механізм лишався неясним, результати були нерівними. Нормальна історія старої медицини — з надіями, невдалими спробами й термінами, які пережили саму впевненість у методі. Без телепатії. Без чужих життів у голові. Саме це її трохи заспокоїло. А потім вона натрапила на роботу, де одну серію готували з лейкоцитарного матеріалу двадцяти здорових донорів.

Олена перечитала число. Двадцять. В іншій статті знову йшлося про об’єднаний донорський матеріал. Не одна людина — багато. На цьому місці вона закрила ноутбук: для четвертої ранку науки було досить.

Тепер на роботі вона протрималася до одинадцятої, перш ніж знову відкрила статті. Наталя помітила.

— Ну?

— Що?

— У тебе зараз обличчя, з яким ти або знайшла щось важливе, або читаєш відгуки на готель.

Олена повернула ноутбук трохи вбік.

— Існували препарати з лейкоцитів донорів.

— Це дивно?

— Ні.

— Тоді чому ти така?

Олена пошукала спосіб пояснити без півгодинної лекції.

— Тому що препарат могли робити не з одного донора.

Наталя почекала.

— І?

— Не знаю.

— А.

Олена зітхнула.

— Мені подобається, що ти не допомагаєш.

— Я стараюся не заважати тобі самій себе налякати.

Наталя взяла сухарик.

— Ти вже вирішила, що в тебе пам’ять двадцяти людей?

Олена різко подивилася на неї.

— Я пожартувала.

— Не жартуй так.

— Добре.

Наталя посерйознішала.

— Слухай. А лікар тобі щось із цього пояснював?

— Який лікар?

— Нормальний. Живий. Не стаття 1987 року.

Олена мовчала.

— Тобто ні.

— А що я скажу? «Добрий день, я думаю, що пам’ятаю дитинство померлої дівчинки, а от у мене ще старий препарат із лейкоцитів»?

— Ні. Скажи, що в дитинстві отримувала експериментальне імунологічне лікування і хочеш зрозуміти, що саме тобі вводили.

Це прозвучало настільки очевидно, що Олена відчула роздратування.

— Я й сама могла додуматися.

— Я знаю.

— Просто не додумалася.

— Саме тому люди іноді розмовляють.

Наталя повернулася до свого столу. Через хвилину додала:

— І не кажи лікарю про чужу пам’ять першою фразою.

— Дякую.

— Я серйозно.

— Я теж.

На консультацію до клінічного імунолога вона записалася на наступний тиждень.

Не тому, що знайшла «того самого спеціаліста». Просто обрала лікаря, який працював із первинними й вторинними імунодефіцитами та мав досвід у клінічній імунології. У записі зазначила:

консультація щодо перенесеного в дитинстві лікування та старої медичної документації. Це виглядало розумно. Вона була майже задоволена собою. Поки не згадала Ларису. Прізвище лежало в нотатках уже добу. Олена вводила його в пошук кілька разів, але щоразу зупинялася на першій сторінці результатів. Людей із таким прізвищем було багато. Одна бухгалтерка, одна викладачка, стоматолог, жінка, яка продавала кімнатні рослини.

І ще одна. Лариса Михайлівна З… Сімдесят два роки. Консультантка з кольору. Олена навіть подумала, що це помилка. Відкрила сторінку. Жінка на фотографії стояла біля рейлу з одягом, обмотана яскравими шматками тканини. Сиве волосся, коротка стрижка, окуляри в тонкій оправі. На іншому фото вона тримала біля обличчя клієнтки великі кольорові полотна. Олена прочитала опис. До виходу на пенсію — лабораторна робота.

Після сімдесяти — навчання з колористики. Почала приймати клієнтів. Це виглядало настільки неправильно для «таємничої донорки з минулого», що Олена відкрила сторінку ще раз. Та сама жінка. На одному фото вона сміялася, тримаючи перед собою тканину кольору фуксії. Олена збільшила. Обличчя нічого не викликало. Жодного спогаду. Жодного присмаку металу. Нічого. Їй стало легше. Потім вона знайшла стару фотографію лабораторії, яку надіслала Світлана.