Глава 10.

Світлана вибрала не кафе. Цього разу — парк. Олена зрозуміла чому вже за перші п’ять хвилин. У кафе треба сидіти навпроти. Дивитися в обличчя. Чекати, поки інша людина доп’є чай. У парку можна йти поруч і дивитися вперед. Світлана прийшла раніше. Стояла біля лавки в темно-синьому пальті, тримаючи в руці складену газету.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Ніяких рукостискань цього разу. Вони пішли алеєю. Спочатку говорили про погоду. Це було настільки безглуздо, що Олена мало не засміялася.

— Ви хотіли поговорити про Ігоря, — сказала вона нарешті.

Світлана не одразу відповіла.

— Так.

— Він працював у лікарні?

— Працював.

Олена чекала.

— Лікарем?

— Біохіміком.

Оце було нове.

— Не клініцистом?

— Ні.

— Але мама пам’ятає його в халаті.

— Він працював у лабораторному корпусі. Халат там не дивина.

Світлана говорила рівно, дивлячись кудись повз Олену.

— Він займався кров’ю?

— Не так прямо.

— А як?

— Дослідженнями.

— Якими?

Світлана зупинилася біля лавки.

— Олено, я не медик.

— Я знаю.

— Тоді не змушуйте мене говорити речі, в яких я можу помилятися.

Олена кивнула. Це було справедливо. Сіли. Навколо бігали діти. Хтось катався на самокаті. Двоє чоловіків сперечалися про футбол так голосно, ніби від них залежав результат матчу. Світлана поклала газету на коліна.

— Ігор працював з лабораторією, яка тоді брала участь у кількох дослідницьких програмах. Із препаратами крові теж.

— З біологічними препаратами?

— Можливо.

— У моїй виписці є саме такий рядок.

Світлана глянула на неї.

— Назва?

Олена сказала. Світлана не відреагувала одразу. Потім тихо:

— Я це бачила.

Олена випросталася.

— Де?

— У документах Марти.

Світ навколо не зупинився. Дитина впала з самоката, встала, обтрусила коліно й поїхала далі.

— Їй теж вводили?

— Так.

— Коли?

— Не пам’ятаю точно.

— До мене?

— Ви мене питаєте так, ніби я повинна мати календар у голові.

— Вибачте.

Світлана стиснула газету в пальцях.

— Я теж тоді не все розуміла. Якщо лікар казав, що це може допомогти, я питала тільки одне: наскільки може.

Олена згадала мамині слова. Якби запропонували кров із Місяця, я б запитала, де підписати. Однакова логіка. Дві різні матері.

— Марта була важко хвора давно?

— Кілька місяців.

— Що саме?

Світлана видихнула.

— Спочатку думали одне. Потім інше. Імунна система. Кров. Інфекції.

Вона сказала це так, ніби за тридцять років усі точні терміни втратили значення.

— Ігор хотів її лікувати сам?

— Ні.

— Але був причетний?

Світлана подивилася прямо.

— Занадто.

Олена мовчала.

— Він почав приносити додому статті. Дзвонив комусь ночами. Їздив у лабораторію навіть тоді, коли не мав зміни. Я тоді думала: добре, він бореться.

— А зараз?

— Зараз думаю, що він перестав бачити межу між батьком і науковцем.

У голосі не було злості; схоже, цю думку Світлана носила давно. Олена не перебивала.

— Він використав Марту в дослідженні?

Світлана довго дивилася на землю.

— Я не знаю.

— Але підозрюєте.

— Так.

Олена відчула холод у пальцях.

— І мене?

Світлана повернулася до неї.

— Оце вже я не знаю зовсім.

— Але ви написали: «Я знаю».

— Бо знала, що на фото ви.

— Ви мене пам’ятаєте?

— Ні.

Це було сказано відразу.

— Зовсім?

— Зовсім.

Олена несподівано відчула полегшення.

— А мама моя?

— Пам’ятаю.

— Чому?

Світлана всміхнулася без радості.

— Ваша мама кричала на лікаря.

Олена мало не засміялася. Це було дуже схоже.

— Через що?

— Не знаю. Але голос у неї був такий, що запам’ятала вся половина поверху.

— Так, це вона.

Світлана теж усміхнулася. Ненадовго. Потім дістала з сумки маленький конверт. Олена одразу напружилася.

— Що це?

— Копія.

— Чого?

— Сторінки з документів Марти.

Олена не взяла.

— Ви маєте право це мені показувати?

— Це мої копії.

— Я не про закон.

Світлана зрозуміла.

— Не знаю.

Вона простягнула. Олена взяла. На аркуші був старий машинописний текст. Назва препарату. Та сама. Нижче — дата. Олена відкрила телефон. Знайшла свою виписку. Порівняла.

— Їй ввели раніше.

— Так.

— На скільки?

— Дев’ять днів.

Олена перечитала.

— Вона померла через…

— Три дні після другої дози.

Олена підняла очі. Світлана дивилася на дітей.

— Ви думаєте, препарат її вбив?

— Я не знаю.

— Ігор думав?

— Він ніколи мені цього не сказав.

— Але?

— Після її смерті він змінився.

— Як?

Світлана довго мовчала.

— Став тихий.

— Це все?

— Для нього — багато.

Потім додала:

— І почав палити.

Олена чомусь запам’ятала саме це. Не документи. Не препарат. Палити. Бо такі речі люди роблять не для сюжету.

— Він продовжив працювати?

— Недовго.

— Чому?

— Пішов.

— Сам?

— Так.

— Коли?

— Того ж року.

Олена склала копію.

— Ви знаєте, де він зараз?

Світлана не відповіла.

— Живий?

Світлана подивилася.

— Так.

Олена не очікувала.

— Ви спілкуєтеся?

— Рідко.

— Він знає про мене?

— Не знаю.

— Про записник?

— Знає.

Олена відчула, як усе знову стискається.

— Звідки?

Світлана знизала плечима.

— Бо це був записник його доньки.

— Я маю на увазі, що він зник.