глава 9.

Майстер узяв ключ двома пальцями, глянув на нього секунд п’ять і сказав:

— А замок де?

Олена стояла біля вузької стійки в маленькій майстерні, де пахло металом, мастилом і кавою. За спиною висіла стіна ключів — сотні заготовок, розкладених рядами, настільки акуратно, що Наталя, якби побачила, напевно захотіла б їх фотографувати.

— Немає.

— Тоді погано.

— Чому?

— Бо ключ — половина інформації. Іноді менше.

Андрій, який наполіг поїхати з нею, сперся ліктями об стійку.

— Я ж казав.

Олена повернулася.

— Ти сказав: «може, дядько по ключу все визначить».

— Я сказав «може».

— Це дуже зручне слово.

Майстер усміхнувся. Йому було трохи за п’ятдесят, окуляри трималися низько на носі. Він покрутив ключ під лампою, потім поклав на білий аркуш.

— Схожий на простий меблевий або від шафки. Але таких профілів — море. Оця сімнадцятка до самого ключа, скоріше за все, взагалі не має стосунку.

Олена показала на синю пластикову бирку.

— Просто номер?

— Може бути номер дверцят. Кімнати. Комплекту. Господар сам написав. Що завгодно.

— А визначити рік?

Майстер глянув на неї поверх окулярів.

— Ключа?

Їй стало смішно.

— Так.

— Він не дерево.

Андрій кашлянув у кулак, ховаючи усмішку.

— Можна приблизно по типу, якщо є виробник. Тут його не бачу. Якщо покажете замок, тоді вже можна дивитися конструкцію, маркування, циліндр. По одному ключу я вам зараз красиву історію придумаю, але навіщо вона вам?

Олена взяла ключ назад. Остання фраза сподобалася найбільше.

— Дякую.

— Нема за що.

Коли вони вже відходили, майстер кивнув на бирку.

— І не чистіть його нічим агресивним, якщо хочете роздивитися старі сліди чи маркування. Люди люблять спочатку наждачкою потерти, а потім питають, що там було.

— Я не збиралася.

Андрій дочекався, поки двері майстерні за ними закриються.

— Брешеш.

— Чому сьогодні всі так вирішили?

— Бо в тебе вдома є зубна щітка, якою ти чистиш стики у ванній.

Олена зупинилася просто на тротуарі.

— Звідки ти знаєш?

— Мама.

— Мама не була в мене у ванній уже місяців вісім.

— Оце мене й лякає.

Вона засміялася й штовхнула його плечем. Ключ лежав у кишені. Знову звичайний. Це було майже приємно.

Вони пішли по каву. Не тому, що хотіли. Андрій сказав, що якщо вже витратив вихідний ранок на ключ, який «може бути від тумбочки з бухгалтерії 1983 року», йому належить компенсація.

У кав’ярні було людно. Дівчина перед ними замовляла щось із трьома уточненнями щодо молока, сиропу й температури. Андрій слухав, потім нахилився до Олени:

— Я хочу чай.

— Замов чай.

— Після неї соромно.

— Замов еспресо й страждай.

Він замовив чай. Сіли біля вікна. Олена дістала телефон, машинально перевірила повідомлення. Від Світлани нічого. З лікарні теж.

— Не дивись, — сказав Андрій.

— Куди?

— Туди.

— У телефон?

— Усе одно нічого нового не з’явиться, якщо ти перевіриш двадцять разів.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я теж так роблю.

Олена підняла очі.

— З чим?

Він розмішував цукор у чаї, хоча завжди казав, що п’є без цукру.

— Та ні з чим.

— Андрію.

— Тепер розумію, чому ти всіх дратуєш.

— Чим?

— Оцим голосом.

— Яким?

Він передражнив:

— Андрію.

Олена хотіла образитися, але не вийшло.

— То що?

Він трохи покрутив ложку.

— Мені запропонували іншу роботу.

Це було настільки далеко від Марти, лікарні й червоного записника, що Олена спершу не перемкнулася.

— Коли?

— Тиждень тому.

— І ти мовчиш?

— Я думаю.

— Де?

— У Польщі.

Тепер вона вже слухала нормально.

— Надовго?

— Контракт на рік. Потім як піде.

— Ліфти?

— Ліфти.

— Ти хочеш?

Андрій не відповів. За вікном жінка намагалася посадити в автомобіль великого золотистого ретривера. Пес категорично не хотів, виставляв передні лапи й перетворювався на важкий мішок. Олена чекала.

— Зарплата краща, — сказав брат. — Обладнання новіше. Навчання оплачують.

— Це я зрозуміла.

— Ти нічого не зрозуміла, я тільки сказав.

— Ти хочеш?

— Не знаю.

Він відпив чай.

— Мама помре.

— Не помре.

— Спочатку помре. Потім воскресне, щоб розказувати всім, що діти роз’їхались.

— Я нікуди не роз’їхалась.

— Ти живеш за сорок хвилин.

— Для мами це інший континент.

Андрій засміявся. Потім став серйозніший.

— Я просто… не знаю, чи зараз нормально їхати.

Олена зрозуміла.

— Через мене?

— Не тільки.

— Не починай.

— Що?

— Оце ваше сімейне. Усі тепер будуть сидіти навколо мене, бо в мене з’явився чужий записник у голові?

— Записника в тебе немає.

— Дуже допоміг.

— Я серйозно. Мама знову все це переживає. Тато мовчить. Ти копаєшся. І я такий: привіт, я в Краків.

— Їдь.

Він подивився на неї.

— Ти навіть не подумала.

— А що я маю думати? Якщо хочеш — їдь.

— Я сказав, що не знаю.

— Тоді не їдь.

— Дякую, вирішила.

— Ти прийшов не за порадою.

— А за чим?

— Щоб тобі дозволили хотіти.

Андрій завмер із чашкою біля рота. Олена сама почула свою фразу й скривилася.

— Господи.

— Що?

— Звучало так, ніби я веду подкаст про особистісний розвиток.

Він розсміявся.

— Трохи.

— Забудь.

— Уже записав.

Олена теж засміялася. Потім сказала простіше:

— Мені не треба, щоб ти залишався через мене.

Цього разу він не жартував.

— Добре.

І вона повірила, що він почув. Не обов’язково погодився. Але почув.