глава 8.

Уранці ключ лежав біля цукорниці. Олена поклала його туди ввечері, щоб не загубити, хоча за останні дні слово «загубити» набуло якогось неприємного другого значення. Речі не просто губилися. Іноді вони чекали двадцять дев’ять років, доки хтось нарешті зрозуміє, що дивиться не туди. Вона їла сир із медом і час від часу зиркала на синю бирку.

17.

Учора це було майже цікаво. Сьогодні — дратувало. Олена взяла ключ, покрутила між пальцями, поклала назад. Потім сфотографувала. Не знала навіщо.

На роботі вона фотографувала те, що могло знадобитися потім, зберігала попередні версії документів, робила скріншоти до того, як натиснути «підтвердити». Наталя якось сказала, що якби Олену кинули на безлюдний острів, вона спершу створила б резервну копію острова. Олена тоді засміялася. Тепер це здавалося не таким дурним. Перед виходом вона сунула ключ у внутрішню кишеню сумки.

На роботі було тихо. Не хороше тихо — понеділкове, коли всі ще тільки починають сердитися на тиждень. Наталя вже сиділа за столом і щось клеїла прозорим скотчем.

— Що цього разу?

— Список.

— Який?

— Покупок.

Олена зняла пальто.

— Звісно.

Наталя показала їй невеликий папірець, розірваний навпіл. На ньому кульковою ручкою було написано:

молоко

кріп

котячий корм

батарейки АА

лимон

пиво

— Де знайшла?

— Біля аптеки.

— І навіщо скотч?

— Він порвався.

— Наталю, його хтось викинув.

— Не факт. Може, загубив.

— І тепер страшенно страждає без списку молока.

Наталя не образилася.

— Ти смієшся, а мені подобається думати, хто ці люди.

Олена сіла.

— Людина з котом.

— Це ми вже знаємо.

— Яка міняє батарейки.

— Куди?

— Не знаю.

— От.

Наталя задоволено приклеїла останній край і поклала список у маленьку картонну папку.

— Там у тебе скільки?

— Сто вісімдесят сім.

Олена повільно повернулася.

— Ти їх рахуєш?

— Звичайно.

— Я починаю шкодувати, що знаю тебе.

— Пізно.

Олена відкрила робочу систему. За кілька хвилин Наталя запитала:

— А твій ключ?

Олена перестала друкувати.

— Який ключ?

— Той, про який ти вчора написала.

Вона справді написала Наталі о пів на дванадцяту ночі: Знайшла ключ. На ньому 17. І запис: “ключ не сюди. лікарня”.

Наталя відповіла лише вранці: Нормальні люди вночі сплять.

— У сумці.

— І що він відкриває?

— Якби знала, він би вже не був загадковим.

— Може, взагалі нічого.

— Дякую.

— Я серйозно. Люди зберігають ключі від замків, яких давно нема.

— Мій батько — точно.

— От бачиш.

Олена замислилася. Батько справді мав коробку з ключами. Там лежали ключі від трьох квартир, дві з яких уже не існували в їхньому житті, від старого «Жигуля», дачної хвіртки, яку замінили років десять тому, і невідомо від чого ще. Ключ міг бути нічим. А запис — дитячою дурницею. Хотілося залишити його саме таким.

До обіду вона протрималася. Потім відкрила фотографію напису на нижньому боці шухляди.

КЛЮЧ НЕ СЮДИ.

ЛІКАРНЯ.

Не «з лікарні». Не «повернути в лікарню». Просто «лікарня». Дитячий текст не зобов’язаний бути граматично точним. Але Олена знала себе маленькою — тепер уже знала трохи краще після листа до сімнадцятирічної себе. Вона писала коротко, коли вважала, що пояснює очевидне. Не відкривати 17. Ключ не сюди. Наче майбутня вона повинна була зрозуміти. Олена відкрила стару виписку. Угорі була назва лікарні.

За останні дні вона дивилася на неї десятки разів і майже не бачила. Тепер набрала в пошуку. Історія закладу відкрилася швидко. Старі корпуси. Гематологія. Реанімація. Лабораторний корпус. Відділення переливання крові. У дев’яностих — реорганізація, нові напрямки, перебудови, нове обладнання. Вона почала шукати старі фотографії. Не для роботи. Не для Марти. Просто хотіла побачити місце, в якому мало не померла.

Знайшла кілька. Старі цегляні корпуси. Подвір’я. Вікна. Діти й дорослі на лавках. Автомобілі, які тепер виглядали музейними. Нічого. Олена вже збиралася закрити, коли натрапила на фотографію довгого коридору. Не свого. Напевно. Підпису з роком не було. Коридор був лікарняним настільки, що міг належати будь-якій лікарні: світла фарба до половини стіни, темніший низ, двері, стільці, поручень. Олена збільшила.

І відчула не спогад. Тіло відреагувало раніше. Плечі напружилися. Рот наповнився металевим присмаком. Ліва рука машинально торкнулася правого передпліччя. Там нічого не було. Вона дивилася на фотографію й раптом знала, що за одним із поворотів стояла велика металева шафа. Сіра. Низька. Не медична. На дверцятах — маленькі прямокутні таблички з цифрами. Наталя підкотилася на кріслі.

— Ти дихаєш?

— Що?

— Я питаю, бо ти сидиш так уже хвилину.

Олена відсунула ноутбук.

— Мені щось згадалося.

Наталя не сказала нічого. Це в неї виходило краще, ніж у більшості людей.

— Шафа.

— Яка?

— В лікарні.

— Точно?

Олена глянула на неї.

— Ні.

Наталя кивнула.

— Добре.

— Там були маленькі дверцята.

Вона закрила очі. Не щоб «побачити». Навпаки. Хотіла прибрати фотографію. Метал під пальцями був холодний. На дверцятах подряпини. Одна не закривалася нормально. Її треба було трохи підняти, а тоді повернути ключ. Ключ. Олена розплющила очі.

— Сімнадцять.

Наталя вже не сиділа розслаблено.

— Що сімнадцять?

— На дверцятах.

— Ти пам’ятаєш?

— Так.

Слово вилетіло одразу. Олена розсердилася на себе.

— Тобто… думаю, що пам’ятаю.

Наталя подивилася на сумку.

— Ключ там?

— Так.

— Покажи.

Олена дістала. Наталя не торкалася. Просто нахилилася ближче.