Глава 7.

До старої дачі вони їхали втрьох. Андрій дізнався про поїздку випадково — зателефонував матері саме тоді, коли та шукала ключі, вислухав уривок розмови й заявив, що теж їде. Олена спочатку заперечувала, потім перестала. Насправді була рада. З батьками останнім часом будь-яка розмова рано чи пізно скочувалася до лікарні, Марти або речей, про які ніхто не хотів говорити прямо. Андрій умів зіпсувати навіть дуже напружену атмосферу чимось настільки недоречним, що доводилося сміятися.

За Фастовом батько двічі сказав, що дорогу пам’ятає. Після другого разу вони заблукали.

— Тут направо, — сказав він.

Мама подивилася у вікно.

— Тут поле.

— Раніше була дорога.

— Машиною по полю не їдуть.

— Їздять.

— Сергію.

— Я ж не кажу, що ми поїдемо.

Андрій із заднього сидіння підняв телефон.

— Навігатор каже назад два кілометри.

— Навігатор не знає старої дороги.

— Навігатор принаймні знає, де ми зараз.

Олена сиділа поруч із батьком і дивилася на мокрі посадки за вікном. Дощ ішов уночі, узбіччя розкисло, на полях місцями стояла вода. Вона не впізнавала нічого. Це було добре. Останнім часом слово «впізнавати» перестало приносити задоволення. Дача виявилася меншою, ніж вона уявляла з батьківських розповідей. Одноповерховий цегляний будинок із прибудованою верандою, стара черепиця, виноград, який давно ніхто нормально не обрізав. Сусідський пес почав гавкати ще до того, як вони вийшли з машини.

— Живий, — сказав батько.

Мама подивилася на нього.

— Хто?

— Будинок.

— Я думала, пес.

Андрій засміявся. Олена теж. Батько образився приблизно на хвилину. Хвіртка відкрилася не одразу. Сергій Васильович знайшов у багажнику пляшечку мастила, яку, як з’ясувалося, возив із собою невідомо навіщо вже кілька років.

— А ти сміялася, — сказав він дружині.

— Я досі сміюся.

На веранді пахло старим деревом, землею з підвалу й закритим будинком. Не неприємно. Просто щільно. Наче повітря теж зберігали тут разом із речами. Мама одразу відчинила вікно. Андрій чхнув.

— О, дитинство.

— Ти тут майже не бував, — сказала Олена.

— Тому воно в мене коротке.

Батько ввімкнув світло. Нічого не сталося.

— Автомат, мабуть.

— Свічки є? — запитала мама.

— У телефоні ліхтарик, — сказав Андрій.

— Я питаю про свічки.

Це були дві різні системи світу, які вже давно не намагалися домовитися.

Стіл стояв у маленькій кімнаті в кінці коридору. Олена впізнала його. І відразу розсердилася. Не сильно, але майже фізично.

— Оцей?

— Оцей, — підтвердив батько.

Це був звичайний письмовий стіл із двома тумбами, покритий темним лаком. На стільниці залишилися білі круги від чашок, один кут був оббитий. У школі Олена робила за ним уроки. Це вона пам’ятала прекрасно. На Оболоні. У їхній квартирі. Жодного синього будинку. Жодної Марти. Просто стіл.

— Його сюди привезли після ремонту? — запитала вона.

— Так, — сказала мама. — Років у дванадцять тобі було.

— Тринадцять, — поправив батько.

— Тобі звідки знати?

— Я його тягнув.

— А я ремонт робила.

— Я теж робив ремонт.

Мама подивилася на нього.

Андрій шепнув Олені:

— Зараз дізнаємося, хто насправді побудував Київ.

Вона штовхнула його ліктем. На правій тумбі було три шухляди. На лівій — дверцята. Жодної цифри. Олена дістала ключ. Латунний, маленький, з синьою пластиковою биркою.

17.

— Ну? — сказав Андрій.

Верхня шухляда була незамкнена. Всередині лежали старі олівці, шпильки, батарейка, кілька радянських листівок і упаковка кнопок. Друга теж відкрилася без ключа. Там було ще менше: рулетка, два мотки ниток, викрутка, старий телефонний довідник.

— Архів державної ваги, — сказав Андрій.

Олена присіла біля нижньої. Замок. Ключ увійшов. Не повернувся. Вона спробувала ще раз.

— Не той, — сказав батько.

Олена сіла навпочіпки.

— Може, закис.

— Дай.

Батько спробував. Потім Андрій. Потім батько ще раз, бо Андрій «не так тримав». Ключ не підходив. Олена дивилася на синю бирку. Відчула не розчарування навіть. Полегшення. Нехай хоч щось сьогодні не відкривається з першої спроби.

— Значить, не від столу.

Мама вже перебирала речі на полиці.

— Може, від старої шафки.

— Якої?

— У коморі щось було.

Батько відразу заперечив:

— Там навісний замок.

— Значить, не там.

Андрій забрав ключ.

— А чому ви вирішили, що сімнадцять — це номер замка?

Олена подивилася на нього.

— А що ще?

— Не знаю.

Він повернув бирку пальцями.

— Камера схову. Шкільна шафка. Номер кімнати. Вік. Дата.

— У нас у школі не було шафок.

— У мене теж.

— Тоді навіщо сказав?

— Я генерую версії.

— Не генеруй.

— Добре.

Він повернув ключ. Олена поклала його в кишеню.

У коморі знайшли три коробки її речей. Не Мартиних. Її. Це виявилося дивно важливим. У першій лежали зошити з математики, старий пенал, пластмасовий кінь без хвоста, два журнали для підлітків, фотографія класу й пачка листів, які вони з подругами писали одна одній на уроках, хоча сиділи через дві парти. Олена прочитала один. Наташка сказала що Денис дивився на тебе!!!

Нижче її власна відповідь:

Хай дивиться мені всеодно. «Все одно» було написано разом.

— Господи, — сказала вона.

Андрій заглянув через плече.

— Денис хто?

— Іди геть.

— Він дивився.

— Мені було тринадцять.

— Але дивився.

Вона засунула лист назад. В іншій коробці були її речі вже зі старших класів. Збірник тестів, диск із музикою, дешеві сережки, які вона колись обожнювала, чотири фотографії з моря. Жодна річ не викликала сумніву. Це було її життя. Нормальне. Місцями дурне. Достовірне саме через свою неважливість. У третій коробці мама знайшла конверт.