Глава 6.

Наступного ранку Олена прокинулася з думкою, що все можна пояснити нормально. Не тому, що за ніч з’явилося пояснення. Просто мозок, очевидно, не любить жити в кімнаті, де всі двері відчинені. До ранку він завжди намагається хоча б одну прикрити. Вона зробила каву, сіла з ноутбуком і набрала кілька слів, яких учора ще не знала: помилки джерела пам’яті. Через сорок хвилин їй стало легше.

Не добре. Легше. Люди плутають те, що пережили, з тим, що бачили. Те, що їм розповідали, з власними спогадами. Уявлене — з реальним. Дитина може пам’ятати дію, але неправильно визначити, хто саме її виконував. Доросла людина іноді впевнена в події не тому, що пам’ять точна, а тому, що вона яскрава, зв’язна й має багато сенсорних деталей. Олена читала це жадібно.

Ось. Це вже щось. Можливо, в лікарні вона бачила Марту. Можливо, та розповідала про будинок, показувала записник, описувала дерево. Можливо, семирічна Олена слухала її тижнями, а потім після хвороби й ліків не змогла відрізнити чужу історію від власної. Це звучало неприємно. Але нормально. Нормальне зараз було майже розкішшю. Вона дочитала статтю до фрази про те, що пам’ять не має вбудованої етикетки зі своїм походженням, і зупинилася.

Потім закрила вкладку. Відразу відкрила знову. На кухонному столі лежав аркуш, на якому вона ще вночі записала все, що пам’ятала про записник. Темно-червоний. Тканинна обкладинка. Срібна зірка. Кіт на першій сторінці. Пляма від чогось солодкого. Закреслене слово «дурний». І список. Чотири імені. Останнє — Олена. Саме список псував хороше пояснення. Якщо Марта розповідала їй про власне життя в лікарні, вона могла назвати Олену.

Цілком. Тоді все ще працювало. Олена допила каву. Подумала.

І написала Світлані:

Ви пам’ятаєте, чи Марта говорила про мене? Відповіді не було. Вона одягнулася й поїхала на роботу.

Наталя сиділа на підлозі біля принтера.

— Що ти робиш?

— Шукаю список.

— Який?

— Чужий.

Олена поклала сумку на стіл.

— Звичайно.

— Не дивись так.

Наталя залізла рукою під тумбу.

— Учора біля супермаркету знайшла список покупок. Там було: корм для кота, лимони, батарейки, свічки для торта і шість банок пива.

— І?

— Мені цікаво, чий день народження.

Олена повільно зняла пальто.

— Ти збираєш чужі списки?

— Іноді.

— Відколи?

— Років п’ять.

— Чому я цього не знаю?

— Бо ти не питаєш про моє справжнє життя.

Олена засміялася. Наталя нарешті витягла з-під принтера маленький зім’ятий папірець.

— Ось.

— Це він?

— Ні. Це чийсь пароль.

— Наталю.

— Я не буду ним користуватися.

— Викинь.

— Я подумаю.

Вона розгорнула.

— Тут написано «Марина 1984» і знак оклику.

— Викинь.

— Уже.

Наталя справді кинула папірець у смітник. Потім піднялася й обтрусила коліна.

— Я люблю списки.

— Я зрозуміла.

— У них люди чесніші.

— Це список гречки й туалетного паперу.

— Саме тому. Ніхто не намагається виглядати цікавим.

Олена сіла за комп’ютер. Наталя ще постояла.

— Ти сьогодні нормальніша.

— Дякую.

— Це комплімент.

— Я здогадалась.

— Знайшла щось?

Олена відкрила робочу систему.

— Пояснення.

— Хороше?

— Може бути.

— Тоді не розповідай.

Олена глянула на неї.

— Чому?

— Бо ти зараз скажеш уголос, і воно перестане подобатися.

Це було настільки точно, що Олена нічого не відповіла. Наталя пішла до себе.

До обіду пояснення трималося. Досить добре. Олена могла працювати. Перевірила шість справ, повернула дві на уточнення, посварилася електронною поштою з приватною клінікою через рахунок, де пацієнтові одночасно провели дві процедури, які фізично не могли відбуватися в один і той самий час. О 13:18 Світлана відповіла. Не повідомленням. Фотографією. Олена не одразу зрозуміла, що бачить. Стара сторінка. Клітинка.

Синя ручка. Почерк дитини. Світлана сфотографувала лише частину. …Олені не можна казати, бо вона знову… Далі край кадру. Олена перестала рухати мишкою. Поруч хтось говорив про доставку. Наталя сміялася. Олена збільшила фотографію. Нічого нового не з’явилося.

Під знімком було повідомлення:

Це не з записника. Я знайшла старий аркуш серед її малюнків. Я не пам’ятаю, хто така Олена.

Ще одне:

Почерк Марти. Олена піднялася й пішла в туалет. Не тому, що хотіла плакати. Хотіла бути сама. Зачинилась у кабінці, сіла на кришку й ще раз відкрила фотографію. Олені не можна казати. Не Олена сказала. Не Олена принесла. Їй. Олені. У реченні явно йшлося про конкретну дівчинку. Можливо, іншу. Ім’я поширене. Можливо, сусідку. Однокласницю. Двоюрідну сестру. Кого завгодно. Олена відкрила чат.

Можете сфотографувати весь аркуш? Крапки з’явилися майже одразу. Зникли. З’явилися знову. Ні. Олена перечитала. Чому? Відповіді не було. Вона сиділа ще хвилини дві. Потім вийшла, помила руки й повернулася до роботи. Наталя глянула на неї. Нічого не запитала. Це Олену майже розчулило.

— Вона знала мене.

Наталя зняла один навушник.

— Хто?

Олена сіла. І розповіла. Не все. Будинок. Марту. Лікарню. Записник. Без гранулоцитів. Без препарату. Без чужої пам’яті, бо такого поки не існувало навіть у формі думки, яку можна вимовити вголос. Наталя слухала, крутячи в пальцях канцелярську скріпку. Коли Олена закінчила, вона не сказала ні «жах», ні «нічого собі», ні «це неможливо».

Запитала:

— Скільки тобі було?

— Сім.

— А їй?

— Вісім.

— Ви могли лежати разом.

— Могли.

— Вона могла знати твоє ім’я.

— Саме це я собі й пояснюю.

— Тоді чому ти така?

Олена подивилася на фотографію.

— Бо я пам’ятаю, як вона це писала.

Наталя перестала крутити скріпку.