Глава 5.

Світлана Коваленко погодилася зустрітися через три дні. Не одразу. Спершу Валентина Петрівна передала, що вона не хоче говорити. Наступного ранку — що, можливо, поговорить телефоном. Ще через кілька годин Олена отримала повідомлення з незнайомого номера. Середа, 16.00. Я буду біля метро Либідська. Якщо вам підходить. Без привітання.

Олена відповіла, що підходить. Потім хвилини дві дивилася на екран, думаючи, чи треба додати щось іще: дякую, мені дуже шкода, я не хочу вас турбувати. Усе здавалося або холодним, або липким. Нічого не додала.

У середу вона прийшла на двадцять хвилин раніше й одразу пошкодувала. Коли чекаєш людину, яку ніколи не бачив, починаєш роздивлятися всіх жінок відповідного віку й почуватися трохи злодієм. Олена двічі вирішувала, що впізнала Світлану, один раз навіть підвелася, але обидві жінки пройшли повз.

Справжня Світлана Коваленко написала:

Я в сірому пальті. Їй було, мабуть, за шістдесят. Невисока, худа, з коротким світлим волоссям, яке вже майже повністю посивіло біля скронь. Ніякої зовнішньої подібності до дівчинки з Олениної пам’яті вона спочатку не побачила. Це її чомусь заспокоїло.

— Олена?

— Так.

Світлана простягнула руку. Рукостискання вийшло коротким, діловим. Вони зайшли до невеликого кафе неподалік. Світлана вибрала столик біля стіни, сіла так, щоб бачити двері, зняла пальто й дуже акуратно склала його на сусідньому стільці. Олена замовила каву. Світлана — чай. Коли офіціант відійшов, між ними залишився стіл із маленькою вазою, у якій стояли дві сухі гілочки евкаліпта.

Олена раптом не знала, з чого почати. У голові вона репетирувала цю розмову кілька разів. У жодній репетиції не було сухого евкаліпта.

— Валентина Петрівна сказала, що ви пам’ятаєте мою доньку, — сказала Світлана.

Не «Марту». Мою доньку. Олена поклала телефон екраном униз.

— Я не знаю.

Жінка трохи нахилила голову.

— Ви телефонували через неї.

— Так. Але я не знаю, чи те, що я пам’ятаю, справді пов’язане з Мартою.

— А з ким іще?

Олена не мала відповіді. Принесли чай. Світлана поклала пакетик на маленьке блюдце, не додала цукру. Олена чекала, поки вона зробить перший ковток.

— Я пам’ятаю дівчинку, — сказала вона. — Темне волосся. Зелений велосипед. Будинок в Ірпені. Дерево біля нього. Ім’я Марта.

Світлана дивилася на чай.

— Велосипед був зелений.

Олена відчула це майже фізично — маленький рух усередині, ніби щось стало на місце. Не радість. Радіти тут було нічому.

— З білими ручками?

Світлана підняла очі. І от тоді Олена вперше побачила схожість. Не обличчя. Погляд. Марта в її пам’яті так само дивилася, коли не розуміла, звідки співрозмовник щось знає.

— Так, — сказала Світлана.

Після цього вони довго мовчали. Олена не записувала розмову. Навіть не питала дозволу. Телефон лежав перед нею, і сама думка натиснути кнопку диктофона здавалася огидною.

— Ви були в нашому домі? — запитала Світлана.

— Я його пам’ятаю.

— Це не те саме.

— Я знаю.

— Що саме?

Олена перерахувала. Вікно над кухонною мийкою. Сині двері. Годинник у коридорі. Дерево. Низька гілка. На годиннику Світлана зупинила її.

— Який?

— Круглий. Світлий циферблат. Темна рамка.

— Де висів?

Олена на секунду заплющила очі. Це було дивно: коли вона намагалася згадувати навмисно, все ставало менш певним. Пам’ять краще поводилася, коли її не чіпали.

— Біля дверей у кімнату. Вище.

— Він поспішав?

У роті пересохло.

— На сім хвилин.

Світлана відсунула чашку. Не різко. Обережно, щоб не розлити.

— Ігор постійно казав, що полагодить.

— Це батько Марти?

— Так.

— Він не полагодив.

Світлана всміхнулася. Це була перша усмішка за всю зустріч.

— Ні.

І майже одразу вона зникла. Олена відчула себе людиною, яка зайшла в чужу квартиру без дозволу.

— Мені дуже шкода.

Світлана подивилася на неї втомлено.

— Не треба.

— Я не знала, що сказати.

— Тоді краще нічого.

Олена кивнула. На сусідньому столику двоє студентів сперечалися, кому платити. Дівчина голосно сказала, що минулого разу платила вона, хлопець заперечував і шукав щось у банківському застосунку. З кавомашини з шипінням вирвався пар. Світлана взяла чашку обома руками.

— Марта померла двадцять дев’ять років тому, а люди досі кажуть мені, що їм шкода. Навіть ті, які її не знали. Я розумію, що це нормально. Просто іноді не знаю, що маю на це відповідати.

Олена мовчала.

— Вона була не тільки дитиною, яка померла, — продовжила Світлана. — З часом це чомусь стає головною інформацією про неї.

Голос не змінився. Саме тому Олена почула образу.

— Якою вона була?

Світлана глянула на неї. Питання, здається, було правильним. Не тому, що Світлана одразу заговорила. Навпаки, вона сиділа мовчки досить довго.

Потім сказала:

— Нестерпною.

Олена не втрималася й усміхнулася. Світлана теж.

— У сім років вона вирішила, що не буде носити нічого рожевого. Їй подарували рожеву куртку — вона сказала, що краще замерзне. Ігор сказав: «Замерзнеш». Вона вийшла без куртки. Хвилин через п’ять повернулася, одягнула й два місяці всім пояснювала, що це не рожевий, а якийсь інший колір.

— Малиновий?

— Вона називала його «темним кораловим». Не знаю, звідки взяла.

Олена засміялася. І на якусь хвилину Марта перестала бути дівчинкою з її голови. Стала чужою дитиною, яка не хотіла рожеву куртку.

Світлана розповіла ще кілька речей. Марта ненавиділа манну кашу, зате могла їсти сирі макарони просто з пачки, якщо за нею не стежили. Одного літа так боялася жаб, що відмовлялася заходити у двір після дощу, а наступного вже ловила їх у банку й вимагала залишити одну вдома. Кілька місяців збирала рекламні календарики — не тому, що вони їй подобались, а тому, що сусідський хлопчик сказав, що в нього більше.