Глава 4.

У понеділок Олена вперше за багато років запізнилася на роботу не через затори. Вона прокинулася вчасно. Встигла помити голову, зварити каву, знайти сережку, яку ввечері поклала «так, щоб точно не загубити», і навіть винесла сміття. Потім сіла взутися, побачила біля дверей аптечний пакет із батьківськими паперами — і хвилин двадцять просиділа просто в куртці, перебираючи їх ще раз.

Нічого нового там не з’явилося. Ті самі виписки. Ті самі старі аналізи. Ті самі слова, які вчора здавалися чужими й страшними, а сьогодні вже починали набувати побутової огиди — як тарган, якого одного разу побачив на кухні й тепер щоранку спершу дивишся під холодильник. Гранулоцитарна маса. Тромбоцити.

Плазма. Письмова згода батьків. У якийсь момент Олена зрозуміла, що вже не читає. Просто проводить пальцем по рядках. Закрила пакет і пішла. На роботу прийшла о дев’ятій двадцять сім. Наталя глянула на годинник.

— Ти хвора?

— Чому?

— Бо ти запізнилася.

— На двадцять сім хвилин.

— Саме тому й питаю. Що сталося?

— Нічого.

Наталя кивнула так, ніби відповідь її цілком влаштувала. Через п’ять хвилин поставила на Оленин стіл каву.

— Я не просила.

— Я знаю.

— Тоді чия?

— Тепер твоя.

Олена хотіла сказати, що вже пила вдома, але ковтнула. Кава була надто солодка. Вона випила половину.

Номер лікарні знайшовся одразу. Людина на реєстратурі вислухала її, потім перевела кудись іще. Там пояснили, що з архівом напряму пацієнтів не з’єднують.

— Вам треба написати заяву.

— Куди?

— На ім’я генерального директора.

Олена взяла ручку.

— Прошу надати копії медичних документів?

— Напишіть, що саме вам потрібно.

— Мені потрібна вся документація за госпіталізацію дев’яносто сьомого року.

Жінка на тому кінці мовчала секунду.

— Уся — це яка?

— Медична карта стаціонарного хворого, результати обстежень, трансфузії…

— Ви краще перерахуйте це в заяві. І період лікування вкажіть.

— Точних дат у мене немає.

— Тоді орієнтовні.

— Я можу прийти особисто?

— Можете.

— В архів?

— Ні.

Це прозвучало настільки очевидно, що Олена навіть усміхнулася.

— Я зрозуміла. Подати заяву.

— Так.

— А якщо карта вже не зберігається?

— Вам дадуть відповідь.

— Хто?

— Заклад.

Це була справжня бюрократична мова: граматично правильна, юридично безпечна і майже повністю позбавлена людини.

— А скільки чекати?

— Залежить від звернення.

— Приблизно?

— Вам при реєстрації скажуть.

Олена подякувала. Поклала телефон. Секунд десять дивилася на монітор. Наталя, не відриваючись від свого, сказала:

— Не дали?

— Ще нічого не просила офіційно.

— А вигляд такий, ніби вже відмовили.

Олена відкрила порожній документ. У верхньому правому куті написала посаду керівника лікарні. Далі зависла. Їй доводилося писати десятки офіційних звернень по роботі, і там усе було просто. Пацієнт. Страховий випадок. Дата. Підстава. Вимога. Коли справа стосувалася її самої, слово «прошу» чомусь виглядало принизливо. Вона стерла його.

Написала знову. Прошу надати інформацію та копії наявних медичних документів щодо мого стаціонарного лікування… Дата народження. Рік госпіталізації. Відділення, якщо збереглося.

І окремим пунктом:

відомості про проведені трансфузії компонентів крові та інші біологічні препарати, якщо такі відомості містяться в наявній документації. Перечитала. Звучало так, ніби вона запитує про чужу людину. Можливо, це було навіть зручно.

Мама подзвонила під час обіду.

— Ти вже написала?

Олена стояла біля вікна в кінці коридору, бо в кухні хтось грів рибу і вона не могла там перебувати.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я тебе знаю.

— Всі останні два дні кажуть, що мене знають.

— А що, неправда?

Олена не відповіла. За вікном двірник змітав мокре листя в одну купу. Вітер розносив його назад.

— Написала, — сказала вона.

— Навіщо тобі це все?

Питання було не сердите. Саме це її зачепило.

— Тому що я не знала про власне лікування.

— Ти була дитиною.

— А потім я перестала бути дитиною.

Мама замовкла. Олена одразу пожалкувала про тон, але вибачатися не захотіла.

— Ми не приховували, — сказала Людмила Миколаївна.

— Ви не розповідали.

— Це не одне й те саме.

— Для того, хто не знає, різниці мало.

Мама видихнула в слухавку.

— Ти думаєш, ми повинні були сісти з тобою років у шістнадцять і сказати: «Олено, до речі, ти ледь не померла, ось список того, що тобі вливали»?

— Можна було в двадцять.

— А в двадцять ти взагалі вдома не бувала.

— Можна було в двадцять п’ять.

— У двадцять п’ять ти сказала, що якщо я ще раз запитаю, чи ти нормально харчуєшся, ти змінюєш номер телефона.

Олена мимоволі усміхнулася. Це було правдою.

— Я не змінила.

— Бо я перестала питати.

— Ти не перестала.

— Ну, трохи рідше.

Кілька секунд вони обидві мовчали. Далі могла б початися нормальна розмова. Олена навіть відчула це — маленький прохід назад у звичне життя, де мама питає, чи є в неї вдома суп, а вона бреше, що є. Але поруч лежала Марта. Навіть якщо її не називали.

— Ти бачила ту дівчинку в лікарні?

Мама не запитала, яку.

— Один раз.

— Тільки один?

— Може, два.

— Як вона виглядала?

— Я тобі вже сказала.

— Темне волосся.

— Так.

— Що ще?

— Олено.

— Що?

— Я не роздивлялася чужу дитину. У мене своя лежала в реанімації.

Олена притиснула долоню до холодного скла. Ось воно. Неприємне, просте й правдиве. Для неї Марта тепер була загадкою. Для мами тоді Марта була просто ще однією хворою дитиною в коридорі, повз яку вона могла пройти, не бачачи навіть обличчя, бо десь за дверима лежала її донька.