Глава 3.

До батьків Олена приїхала о десятій сорок сім, і мама зустріла її фразою:

— Я ж казала на десяту тридцять.

— Тринадцять хвилин.

— Сімнадцять.

— У тебе годинник поспішає.

Людмила Миколаївна машинально глянула на кухонний годинник, ніби допускала, що винен справді він. Олена зняла куртку.

— Мамо.

— Що?

— Жарт.

— Дуже смішно.

У передпокої пахло смаженою цибулею і якимось засобом для підлоги. Батьківська квартира виглядала так само, як учора, і Олену це чомусь роздратувало. Хотілося, щоб після нічної розмови тут теж щось змінилося: тріснуло скло, згасло світло, хоча б перестав працювати холодильник. Натомість на батареї сушилися батькові шкарпетки, сусід зверху знову щось свердлив, а на кухонному столі стояли сирники під перевернутою мискою.

— Тато де?

— Унизу.

— Що він там робить?

— Пішов подивитися машину.

— Вона вчора була нормальна.

Мама знизала плечима. Це означало: запитай у свого батька, чому дорослий чоловік у неділю о десятій ранку мусить дивитися на автомобіль, який і так бачить щодня. Олена пройшла на кухню. На її місці лежав поліетиленовий пакет із документами. Не коробка. Не папка. Звичайний напівпрозорий пакет із логотипом аптеки, всередині якого крізь пластик проглядали пожовклі аркуші. Олена не сіла.

— Це все?

— Те, що в нас.

— А решта?

— Яка решта?

— Не знаю. Медична карта.

— Карта залишилася в лікарні.

— А це?

— Виписки. Аналізи. Що нам давали на руки.

Мама поставила чайник і почала перекладати ложки з сушарки в шухляду. Одну. Другу. Третю. Олена дивилася їй у спину.

— Ти сьогодні вже все перечитала?

Ложка дзенькнула об інші.

— Переглянула.

— І?

— Сідай спочатку.

Це було нове. Мама ніколи не казала «сядь» перед хорошими новинами. Олена відсунула стілець. Пакет виявився важчим, ніж здавався. На дні лежали старі рентгенівські плівки в паперовому конверті, кілька складених удвоє виписок, результати аналізів, довідки для школи, копії якихось заяв. Частина тексту майже вицвіла. Вона взяла верхній аркуш.

Своє прізвище впізнала одразу. Гордієнко Олена Сергіївна. Сім років. Далі йшли слова, які вона знала окремо, але не очікувала побачити поруч із собою. Гарячка. Нейтропенія. Септичний стан. Геморагічний синдром. У нижній частині сторінки був список лікування, написаний різними ручками. Антибіотики. Інфузії. Альбумін. Олена прочитала двічі один рядок.

— Мені переливали кров?

Мама не повернулася.

— Так.

— Ти ніколи не казала.

— А коли я мала це сказати? За сніданком?

— Хоч колись.

— Ти знала, що була в реанімації.

— Реанімація і переливання крові — не одне й те саме.

Мама нарешті сіла навпроти. Вона виглядала погано. Не драматично — без червоних очей чи тремтячих рук. Просто старшою, ніж учора. Наче за ніч не виспалася і не стала маскувати це тональним кремом, як робила зазвичай.

— Тобі переливали еритроцити. Плазму. Тромбоцити.

Олена знову подивилася на лист.

— Чому?

— Бо ти кровила.

— Звідки?

— З носа. Ясна. На руках синці з’являлися просто від того, що тебе брали.

Мама потерла пальцем край столу.

— Потім стало гірше.

У голові Олени нічого не відгукнулося. Ні образу. Ні запаху. Навіть тієї дивної впевненості, яка з’являлася, коли вона думала про будинок. Про власну реанімацію вона майже нічого не пам’ятала. І це було несправедливо. Чужий, як тепер здавалося, будинок її мозок зберіг до кольору дверей, а власну матір біля реанімаційного ліжка — ні.

— Скільки я там була?

— У реанімації? Дев’ять днів.

— Ти казала три.

— Можливо.

— Мамо.

— Я не рахувала це кожного разу, коли розповідала.

— Ти зараз пам’ятаєш.

— Зараз переді мною папери.

Олена хотіла сказати, що мама знала й без паперів. Не сказала. Взяла наступний документ. Там уже було більше цифр, скорочень, значень, які без лікаря мало що їй давали. Гемоглобін. Лейкоцити. Тромбоцити. Дати. Одна дата повторювалася кілька разів. Олена порахувала.

— Це за два тижні до мого восьмого дня народження.

— Так.

— Я була в лікарні на день народження?

Мама здивовано глянула на неї.

— Ні. Тебе виписали раніше.

— Що мені подарували?

— Якийсь набір із фломастерами.

— Ти не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. Там ще така пластикова валізка була, дурна, засувка одразу відпала.

І раптом Олена побачила її. Не лікарню. Валізку. Жовту, з прозорою кришкою. У ній два ряди фломастерів, короткі кольорові олівці, гумка у формі полуниці. Один зелений фломастер не писав із самого початку. Вона навіть пам’ятала, як сердилася.

— Це було в будинку.

Мати нічого не сказала. Олена повільно поклала папір.

— Валізка з фломастерами була там. У будинку.

— Не могла бути.

— Я сиділа з нею на підлозі у своїй кімнаті.

— Після виписки ми повернулися додому.

— Куди?

Мама подивилася на неї майже сердито.

— На Оболонь.

— Я пам’ятаю інше.

— Я знаю.

Олена сперлася ліктями на стіл. Ось що найбільше не вкладалося. Мама не вперше це чула. Колись маленька Олена вже сиділа перед нею і наполягала на тому самому. Можливо, навіть описувала ту ж валізку, ту ж підлогу, ті ж двері. Тільки тепер одна частина цієї нісенітниці — Марта — виявилася реальною.

Знизу грюкнули двері під’їзду. Через хвилину повернувся батько, приніс із собою холодне повітря і невдоволення.

— Знову праве переднє спускає.

— Я тобі минулого тижня казала поїхати на шиномонтаж, — відгукнулася мама.

— Я їздив.

— Значить, погано їздив.

Сергій Васильович побачив документи. Зняв куртку повільніше.

— Уже почали?

— Вона дізналася, що їй переливали кров, — сказала мама.