Глава 2.

Мама мовчала недовго. Олена потім кілька разів прокручувала цю паузу в голові й щоразу не могла сказати, скільки вона тривала насправді. Секунду? Дві? У таких речах час поводиться погано: те, що в розмові промайнуло майже непомітно, потім розростається й починає займати більше місця, ніж самі слова.

— Де? — запитала мама.

Саме це вона й сказала. Не «кого ти знайшла», хоча ще вдень стверджувала, що не знає ніякої Марти. Олена поклала вказівний палець на ім’я під фотографією, ніби боялася, що за час розмови воно може зникнути.

— В Ірпені.

На іншому кінці щось тихо дзенькнуло. Можливо, чашка.

— Що в Ірпені?

— Мамо.

— Я питаю.

— Не треба.

— Чого не треба?

Олена відсунула ноутбук, хоча дивитися на екран уже не хотілося. Від самої фотографії тепер ішло якесь неприємне відчуття знайомства. Не страх навіть. Значно гірше працювало те, що вона бачила там речі, яких не було видно: знала, що зліва за межами кадру мала стояти низька хвіртка; що на ґанку одна дошка прогиналася, якщо наступити ближче до краю; що дерево навесні обсипало все дрібним липким сміттям і мама через нього сварилася, бо воно липло до підошов.

Нічого з цього фотографія не підтверджувала. Але фотографія підтверджувала будинок. І Марту.

— Я знайшла старий знімок, — сказала вона. — Того будинку. Там є прізвища людей, які жили в ньому. Марта Коваленко. Дев’яностого року народження.

Мама довго дихала в слухавку.

— Таке ім’я могло бути в кого завгодно.

— Вона жила саме в цьому будинку.

— А ти звідки знаєш, що це саме той будинок?

— Я його намалювала у вісім років.

— Дитячий малюнок не фотографія.

— На ньому те саме дерево.

— Олено…

Цього разу вона почула у маминому голосі не роздратування. Втому. Дуже стару втому. І від цього стало ще гірше.

— Ти знала, що я пам’ятала Марту раніше?

Пауза знову була. Мама не вміла добре брехати. У дрібницях — чудово. Могла запевнити, що не образилася, а потім три дні мити посуд із такою енергією, ніби карала тарілки. Могла сказати батькові, що нова кофта коштувала «десь сімсот», і Олена за одним поглядом розуміла, що сімсот там було хіба що знижки.

А у великих речах мама завжди робила одну й ту саму помилку: надто довго думала перед відповіддю.

— Колись ти називала це ім’я, — нарешті сказала вона.

Олена перестала ворушитися. За стіною сусід увімкнув воду. У трубах коротко загуло.

— Коли?

— Після лікарні.

— Скільки мені було?

— Сім. Майже вісім.

— І?

— Що «і»?

— Що я казала?

Мама видихнула так, ніби саме цього питання не хотіла найбільше.

— Різне.

— Яке різне?

— Олено, було пізно, ти була хвора, виснажена. Тебе довго лікували. У тебе були кошмари, ти прокидалася й іноді не могла зрозуміти, де знаходишся. Це не було…

Вона пошукала слово.

— Незвично.

Олена сіла рівніше.

— Ти говорила з лікарем?

— Звісно, говорила. Я тоді з усіма говорила. Я взагалі майже жила там.

— І що він сказав?

Мама відповіла не одразу, зате потім заговорила швидше, наче давно готовий текст нарешті знайшов вихід. Після реанімації Олена справді розповідала речі, яких не могло бути. Іншу кімнату. Якийсь будинок. Дівчинку. Іноді сперечалася, що її треба «відвезти назад», хоча додому вони вже повернулися. Кілька разів плакала через те, що мама не пам’ятає людей, яких ніколи не бачила. Був період, коли вона прокидалася серед ночі й просила перевірити нижню шухляду столу.

— Якого столу? — перебила Олена.

Мама замовкла.

— Якого столу?

— Не знаю.

— Там був записник.

— Ти й тоді про нього говорила.

В Олени на руках піднялися дрібні волоски. Вона поклала телефон на стіл, увімкнула гучний зв’язок і потерла долонями передпліччя.

— І ви вирішили мені ніколи про це не розповідати?

— Ми нічого не «вирішили». Воно минуло.

— Саме так? Одного дня я просто перестала говорити про будинок?

— Не одного дня. Поступово.

Мама тепер говорила тихіше. Спочатку Олена згадувала його щодня. Потім раз на кілька днів. Потім могла не згадувати тижнями. У якийсь момент почала сама сумніватися. Якщо їй казали, що вони ніколи не жили в будинку, вона вже не сперечалася, а питала. Ще пізніше перестала питати й про Марту.

Лікар пояснював, що після тяжкого стану, реанімації, ліків і довгого періоду порушеного сну в дітей бувають дуже дивні спогади. Частина може бути сном, частина — реальним уривком, який мозок поставив не на своє місце. Мама запам’ятала іншу фразу: не змушуйте її постійно повертатися туди, якщо сама перестає.

— Тобто ви просто підтримали версію, що цього не було.

— А що ми мали робити?

Олена хотіла відповісти одразу, але не знайшла чим. У тридцять сім років легко було судити двох людей, яким тоді було трохи за тридцять і які щойно забрали додому дитину після реанімації. Ця думка розізлила її ще більше, бо заважала нормально сердитися.

— Я могла померти?

Мама не відповіла.

— Настільки все було погано?

— Так.

Коротко й без прикрас. Це теж було не схоже на неї.

Олена давно знала, що в дитинстві тяжко хворіла. У сімейній версії це існувало майже як погана погода, яку вони колись пережили: сталося, минуло, тепер усе добре. Батьки ніколи не перераховували подробиць. Вона сама особливо не питала. Коли тобі двадцять п’ять, а потім тридцять, власна хвороба у сім років легко перетворюється на щось, що належить іншій людині — маленькій тобі, з якою тепер маєш небагато спільного.

— Яка це була хвороба?

Мама раптом заговорила дуже буденно:

— Приїдь завтра.

— Чому не можеш сказати зараз?

— Бо я не хочу це обговорювати телефоном.

— А сьогодні вдень ти взагалі не хотіла це обговорювати.

— Завтра, Олено.