Розділ 1. Хотіла стати відьмою?

—  Ельф, кажете? —  задумливо перепитала я.

—  Ага, вухастий такий, —  закивала замурзана тітка, спираючись на сапу. —  І теж із другого світу був. Ледь зловили скотиняку. А то бігав тут, розмахував своєю книгою заклинань перед дітьми. Ото мєрзость!

—  Зрозуміло. І ви його…

—  На кіл ото посадили, ясне діло, —  повідомила співрозмовниця, втомлено знизуючи плечима —  так, ніби й сама вже, бідося, вморилася особисто саджати на кіл різних ельфів по п'ять разів на день. —  Ну і ще всякі там орки у нас пробігали, вомпьори, кентаври, перевертні… А скільки було придурошних, які кричали, що були раніше невдахами в офусах за компутєрами, які прийшли наш світ нагинати — то ми вже й рахувать давно перестали. Набридло. Місця на цвинтарі для них ото вже не хватає.

Я знервовано ковтнула. Можливо, просто чіпляюся до деталей, але мені не вдавалося відвести погляд від шматка шпинату, що застряг у «інтелігентній» щербатій усмішці співрозмовниці. Невисока, з мишачого кольору волоссям, яке немов пожувала корова. Ця худорлява тітка з необтяженою інтелектом фізіономією дивилася на мене з непідробним інтересом. Який, у поточній ситуації, лякав мене ще більше, ніж кацап, який приходить до невеличкого українського містечка зі словами про мір, дружбу «братскіх народав», памятнік пушкіну та відкриття біля клуні рускай школи.

—  Цікаво. Слухайте, а якісь науковці до вас, наприклад, потрапляли?

—  Нау… шо?

—  Люди, які називали себе експертами у якихось науках. І обіцяли подарувати вам нові винаходи, якось ваше життя покращити, ліки від різних хвороб зробити, і таке інше?

—  Ага, була така. Наче фізик-ягідник якийсь. Казала, шо зараз прогрес нам принесе.

—  Ну, а ви що?

—  А ми? —  сплюнула селянка, шмигнувши носом. —  Понятно, шо! Спали ми цю вєдьму і пішли до храму молитися.

—  Ясно. Ну, дякую, до побачення, тітонько! —  нервово гикнула я, і квапливо помахавши селянці на прощання, почимчикувала в напрямку виходу із села. Так, від гріха подалі.

Навіть не знаю, що мене більше лякало: кількість потраплянців, які відвідали цей прекрасний світ новий останнім часом, чи вкрай низький відсоток їхнього виживання?

Хоча, звичайно, визнаю, наївно з мого боку було сподіватися, ніби потраплю в казкове місце, де весь світ впаде до моїх ніг, варто клацнути пальцями. А десяток прекрасних принців почнуть бити один одному морди за право запропонувати мені руку, серце, нирки з печінкою та інші частини тіла, відрізані від диких москалів. Врешті, у мене завжди все не як у людей! Можна було здогадатися, що і з цією історією щось нечисто… тільки ось думала я, на жаль, зовсім про інше.

Того дня я отримала, як то кажуть, повний набір: хлопець покинув, з універу вигнали, з батьками посварилася. Тому коли переді мною зненацька з'явився чарівник, який запропонував вирушити в казковий середньовічний світ з магією і всякими драконами, та ще й стати там справжньою відьмо, я, зрозуміло, одразу погодилася. На жаль, розуміння того, що мене надурили, і краще б пішла в Мак працювати, прийшло до мене трошечки запізно.

Звісно, формально все було, як і обіцяли! Ось тільки замість балів і розкішних суконь я отримала якийсь повний щурів смітник без каналізації, засобів жіночої інтимної гігієни... та й взагалі будь-якої гігієни. Що ж до магії, драконів та всього іншого… Ні, ну магія в цьому світі, звичайно ж, була! Тільки от за неї тут на вогнищі палили.

Тому зараз, дивлячись на реальність навколо, я проти волі згадувала мультик «Розчарування», і з жалем усвідомлювала, що це моє потрапляння до іншого світу мене справді чимало так… РОЗЧАРОВУЄ.

Але вішати носа було не в моїх правилах. Тому я вирішила якось із цієї колотнечі виплутуватися. І для початку —  не померти хоча б у першу добу.

Найпершим моїм рішенням в цьому царстві антисанітарії було провести розвідку, не виказуючи себе. Добре хоч одяг на мені, коли я тут отямилась, був місцевий, тож мене не посадили на кіл із самого початку, побачивши мої новенькі джинси і червоненьку футболку з принтом по Гаррі Поттеру, в яких я була, зустрівши того бісового чарівника. Тіло, до речі, у мене залишилося колишнім, тільки волосся раптово стало довжелезним, аж до пояса, а ще трохи кучерявим і вогненно-рудим. Мабуть, щоб у комплекті з яскраво-зеленими очима створювати канонічний образ відьми, не інакше.

Трохи роздивившись тут все, я зрозуміла, що засилати мене відьмою до ТАКОГО світу було ще більшою підставою... ніж у принципі когось сюди засилати! А підстави той чарівник вочевидь любив, посилаючи до цього смітника цілі стада потраплянців найрізноманітнішого калібру. При цьому наділяв їх тими чи іншими силами, артефактами і навіть технологіями. На жаль, ці милі бонуси мало кому особливо допомагали.

Загалом, мені вистачило лише кількох хвилин, щоб зрозуміти: для початку, про своє іншосвітнє походження краще мовчати. Ба більше —  в жодному разі не дати нікому зрозуміти, що я тепер відьма.

Поборивши в собі бажання відразу відчайдушно стрибнути на кіл, я завершила первинну розвідку. І після кількох годин, проведених у поселенні під виглядом мандрівниці, що проходила повз, трохи розібралася, що до чого. Тому вже почувалася не зовсім безпорадною… принаймні, наскільки не-безпорадною у дзьобнутому середньовіччі може почуватися прогресивна дівчина з двадцять першого століття.