Глава 6.2

Юля

 Я не дуже розуміла, куди саме їхати разом з ним, кликав мене Олег. Дурне бажання погодитися змагалося зі здоровим глуздом. Чому я взагалі з ним розмовляла про це? Чому думка Олега мені не байдужа?! Чоловік, зовсім чужий, сторонній, якому я сліпо дозволяла себе обіймати, дивився з бажанням, цікавістю, теплими почуттями. Все це було досить дивно, я не знала хто він є насправді, та навіть якби захотіла поїхати за Олегом, не зробила б цього, бо мій контракт лишав мене свободи вільного пересування та в цілому особистого життя.

 Поряд з цим чоловіком виникало відчуття спокою, тривога та страхи ховалися в темних закутках людського мозку. Я його зовсім не знала, відчувала щось оманливе, проте приємне, незвідане почуття, якому я не знаходила назви. Це лякало. Подумки списувала все на війну, розхитані нерви, запевняла себе, що мені здається, а насправді нічого не має, адже після Кирила моє серце було мертвим, він знищив його своєю байдужістю… Але з кожним разом, коли сидячи біля великої сосни з чашкою кави згадуючи Олега, в грудях народжувалося щось тепле, зігріваюче поранену душу. І знову ж таки це мене лякало, бо Олег найкращий друг Кіра. Дівчинко, куди тебе несе? Питала сама в себе, терла очі та стискала двома пальцями перенісся, намагаючись скинути з себе цю оману. Вони друзі, а значить мають якісь схожі риси, а може й ще гірше, Кір щось задумав та підговорив Олега… Та ні, не може бути! Знову заперечувала собі. Олег не схожий на покидька, бачила ж в його очах щирість, інтерес. Але все ж таки дивно все це, а особливо моя власна реакція на цього чоловіка.

 Я бачила його в цивільному житті всього декілька разів й короткими зустрічами, майже не розмовляли, бо Кирило звик своє оберігати, не давав такої змоги, я тоді й не мала бажання, бо повністю була поглинена своїм коханням до нього. В той час Олег мені здався звичайним чоловіком, що не відрізнявся зовнішнім виглядом від інших правоохоронців. Високий, спортивної статури, коротка стрижка, майже під нуль. Інших деталей я не помітила. Зараз він виглядав дещо по-іншому. Або трохи побільшав за декілька років, або то військова форма так прикрашала та візуально збільшувала треноване тіло, волосся на пару сантиметрів довше ніж було тоді, хоробрий темний погляд сповнений рішучості, й густа коротка борода. Побитий життям та обставинами він не втрачав мужнього вигляду, та подобався мені, що тут приховувати. Я деталей про нього не знала, але чомусь дуже кортіло поїхати з ним, коли кликав. Він викликав почуття довіри, робив моє льодяне серце теплішим, здавалося, може і зовсім розтопити той лід.

 Мені снилися якісь уривки з життя, ті короткі зустрічі з Олегом, де я роздивлялася татуювання на міцній руці, де знайшла його травмованого, сплячим у кутку, де він витирав великим пальцем сльозу з мого обличчя. Всі ці картинки виглядали занадто реалістично, бо коли сон підійшов до моменту наших обіймів, раптовий гучний вибух змусив мене здригнутися та в паніці розплющити очі. Яскраве світло осліпило мене, тіло було наче зроблене з каменю, боліло все. Перше на що я звернула увагу, коли зір став чіткішим, це залізна конструкція в моїй нозі, я трохи підняла голову, але одразу ж упустила її на подушку. Голова боліла, рукою намацала пов’язку, що було під нею, залишалося лише здогадуватися, рука вся в саднах… Як раптом мене перемкнуло, я згадала що сталося, що була не одна. Серце забилося в хвилюванні, Олег… Почала пригадувати цифри номера, який він мені тоді говорив. Встати не мала змоги, пощастило, що пам’ять не підвела, номер згадала. Почала гукати когось, слабкий голос підводив, але медична сестра таки почула мене.

- Прийшла до тями! – вигукнула вона. – Як добре.

- Дайте мені телефон, будь ласка.

- Почекайте, мені треба покликати лікаря.

- Стій. Не треба, спочатку телефон, благаю! – зрозуміла, що я перебуваю в якійсь лікарні, яка далеко від лінії вогню. Питання де він, та що з ним, зводили з розуму. Дівчина подивилась на мене уважно.

- З тобою не було телефону, але гаразд. Дам тобі свій. Тільки одну хвилину, не довше, я не хочу отримати на горіхи! Потім одразу покличу лікаря!

- Домовились. – погодилась без суперечок.

 Вона дістала з кишені телефон, розблокувала та протягнула мені. Я його вхопила, як останню соломинку та набрала цифри, які згадала. На мій превеликий жаль, абонент знаходився поза зоною досяжності. Важко зітхнувши, я повернула гаджет.

- Скажи, коли мене привезли, зі мною хтось був?

- Вибач, я не знаю. Тебе приймала інша зміна. Спитаєш у лікаря.

 Дівчина зробила деякі маніпуляції, суворо наказала лежати спокійно, заспокоювала, що все дізнаємось та пішла. Я чекала лікаря, годинник на стіні демонстрував, що пройшло десять хвилин, згодом двадцять… Я відчувала втому, вся енергія пішла на хвилювання. Не помітила коли заснула, тим паче не знала скільки проспала, але коли прокинулась, доля посміхнулась мені, бо побачила, що біля мого ліжка сидів він та читав уважно якісь папери.

- Олег. – промовила пошепки, з посмішкою. Великий тягар впав з серця, він також був поранений, але живий!

- Серденько! Як добре, що ти прокинулась! – одразу ж вхопив мою долоню та притиснув до своїх вуст, вкриваючи легкими цілунками. – Я хвилювався. Як ти себе почуваєш?

- Нормально. – відповіла вже більш гучним голосом. – До весілля заживе. – в думках згадувала, що ніякого весілля у мене не буде, сама вирішила, тому так впевнено й казала. Але Олег наче сприйняв мої слова по-своєму, та якось дивно усміхнувся, я зробила вигляд, що нічого не помітила.