Розділ 23

Маєток Керрінгтона нарешті огорнула тиша. Те, що ще кілька годин тому здавалося хаосом, ледь не руїною їхніх життів, тепер стихло. Коридори, що вібрували від криків Вікторії, наповнилися лише відлунням кроків, які віддалялися разом із її поразкою.

Джейн стояла біля кабінету, її серце ще билося швидко — адже вирує не лише страх, а й щось нове, сильне, непереможне. Вона відчувала теплі пальці Едварда, що все ще тримали її руку, наче боялися відпустити.

Він нахилився до неї, його очі палали, але тепер уже не гнівом — ніжністю, яка здатна розтопити будь-який біль.
— Ти моя, Джейн. Назавжди, — його голос зривався на шепіт.

Не даючи їй навіть відповісти, Едвард підхопив кохану на руки. Вона зойкнула тихо, але відразу обвила його шию, ховаючись від усього світу в його обіймах. Він ніс її через довгий коридор, а маєток, здавалось, мовчки схилявся перед цією перемогою двох сердець.

Він відчинив двері до своєї спальні — тієї самої, куди ніколи не впускав нікого після розлучення, ніби це місце зберігало найпотаємніше. І тепер саме Джейн переступила цей поріг у його руках.

Едвард поклав її на широке ліжко, сам схилившись над нею, ніби боявся відпустити навіть на мить. Його пальці ковзали по її щоках, губах, шиї, залишаючи на шкірі невидимі сліди бажання.

— Кохана… кохання моє… — він шепотів, торкаючись її волосся, вкриваючи її поцілунками, що ставали все гарячішими.
— Любий… Едварде… — відповідала вона, задихаючись від хвилі почуттів, які накривали її з головою.

Він тремтів, але не від страху — від сили почуття, яке більше не мав наміру стримувати. А вона, довіряючись йому, відкривалася вперше, впускаючи його в себе не лише тілом, а й душею.

Їхні серця билися в унісон, наче злилися в одне. І в цю мить у старовинних стінах маєтку Керрінгтона зароджувалася нова історія — історія їхнього кохання, яке пройшло крізь біль, небезпеку й темряву, щоб тепер палати яскравіше, ніж будь-коли.